Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

«Будь нашим богом! Повернися на гніздо земне!»
Настане тайний час, блакить прозолотиться,
і прилетить народжена із наших криків птиця —
нещадно блискавкою нас вона протне!

Езопе! Йде лисиця за тобою!
Оглянься! Йде — чи там село, чи ліс…
По світі, мов по сцені без куліс,
проходите, поєднані судьбою.

Йде за тобою хитра звірина,
віками йде, не відаючи страху;
приманює твоєї мислі птаху
розсипаними бризками зерна.

Як тільки зблисне птаха білосніжна,
тобі лисича усмішечка ніжна
показується. Віриш їй? Та ні.

Вистежує стара лисиця душу, —
хвіст золотий, а лапки — ніби з плюшу,
зіниці — іній, іскри льодяні.

Ніч западає темна, а з темнот
Зірниця смертовісна постає;
Моя душа, спечалена стокрот,
Ще вірить у відродження твоє.

Хай гусне морок, хай летить з висот
Убивчий промінь, — відаю: проб'є
Година ранку, збудиться народ
І сам себе з кайданів розкує.

Хай душить пітьма, буду далі йти,
Син Наїрі, невпинний мандрівець,
Я йду з віками болю й гіркоти.

Скривавлений мій краю, ти — не мрець;
Тож вірою, мов сонцем, засвіти!
Священний шлях, величний твій вінець!

Палає, мов кинджал, добутий з давніх піхов,
Багряне майбуття, добуте з днів старих.
Не поховати світ, що волею задихав,
Не взяти навесні ріку в закови криг.

Чого жадає ще безмисля ваше вбоге,
Скорбота вашого вмираючого дня?
Те не зруйнується від вашої тривоги,
Що оспівав поет, все інше — порохня!

Дні невблаганно йдуть, їх зблискування скоре
Нагадує шабель оголених блакить,
Коли на ворогів завзяття йде суворе.

А я, поет, ловлю натхнення мудру мить,
Зникає день за днем, а пісня все поборе:
Вона, як та стріла, в будущину летить!

Цю сукню я давно не одягала —
були часи скорботності й страждань.
Тепер цвіте в душі мільйон жадань,
і музика звучить хмільна й зухвала.

Цю сукню я давно не одягала —
прийди, коханий! Де троянди грань?
Де хліб і вина наших святкувань?
Де наших зустрічей сяйниста зала?

Та чи зберіг в собі тонкий єдваб
донині пахощі люботи й зваб,
минулих радостей п'янку приміту?!

Під шовком плоть моя палахкотить,
ламається, як ваза, що вмістить
не годна більше вибухлого цвіту.

Ах! Пречудове це життя земне,
жага безсмертності в могутній крові.
Клич радощів кохання, клич любові
проймає і захмелює мене.

Вже сукня з мене впала, і стидне
спадає все, як одяги шовкові,
бо жінка в одязі, неначе в схові, —
нехай краса відкритістю сяйне.

Чому геліотроп так щедро пахне?
Чи нині зміниться моє життя?
Ах, я така — моя краса причахне,

п'є з мене вроду кожне почуття.
Спустошую з вікна життєву касу,
як смертниця, що обмаль має часу.

Ніжнішаєм, ніжнішаєм, а далі —
притулок сліз. Коштовні скарби — з вій.
Здається, підхопив нас буревій;
дихання два зійшлись в одній печалі.

Кімната погасає в тьми проваллі —
чому ж я, цей щасливий острів свій
покинувши, повинна без надій
прощатися на скорбному причалі?

До льодових слідів твоїх крило
поли моєї впало… о, дороги,
ми перед вітром хилимо чоло;

На вас, пригнічених, наступлять ноги
тих, що від щастя йдуть у далечінь.
Зі мною скрізь розлука, наче тінь.