Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Дощі січуть. Вітри — немов сирени.
І я, мов осінь, — в зморі смерковій.

На мотузку натужно горобці
цвірінькають, завівши ніби чвару.
Листків опалих перших промінці
змітає звільна жінка з тротуару.

Провінція. Неділя. Ранній ранок.
Чи я тут був, чи ні? Як метроном,
лунають кроки. Світиться кружґанок,
і пахне так пампушками і сном.

Я йду. Містечко пригортає наче.
А вулиці ведуть назад… Щемить,
щемить і каже серце нетерпляче:

«Он, в тому домі, що в садку стоїть,
на ліжку білосніжнім кротко спить
твоє дитинство, з виснаги гаряче».

Я йду, щоб наново тебе створити,
твоїм думкам дать глибшу глибину,
твоїм дорогам — слово й вільні ритми,
твоїм безсонням — зірку весняну.

Я йду, щоб розбудить єство тривожне,
щоб клич марнот з душі твоєї щез.
Щоб застелить твоє пошлюбне ложе
плачем дитини й покликом небес.

Твоєму сміху дам безсмертя нині,
дам невмирущість і твоїм сльозам,
та тільки ти навік од мене скрий,

що я — лиш вигаданий бог, котрий
молитву воздає брунатній глині
і в тьмі її зникає мовчки сам!

Тебе з душі моєї хочуть вирвати вітри,
ці вихори осінні, ошалілі,
ти ж обертаєшся в росини білі,
гориш багаттями надвечори.

Твій шлях одлунює в струмків сріблястім дзвоні,
мені ти світиш крізь листків сувій,
я чую в кожній пісні голос твій,
і в маренні дерев, що вздовж дороги йдуть по оболоні.

Як стане місяць на раменах дня, що заховався за горою;
я викрешу вогонь польотом птиці,
щоб освітити сивий суходіл.

Твій образ просяйне тоді переді мною,
немов у виноградних гілок плетениці
забуте гроно, сповнене гудінням бджіл.

Що чуєш ти в снігів таємній мові?
Метелиця гуляє у дворі,
а на деревах, як плоди зимові,
тремтливо дозрівають снігурі.

Багатства оглядаєш ти свої — не видно їх з темнот —
тьма безміру закрита тишиною.
Лиш дружби давньої забутий вже клейнод
палає щирістю сяйною.

Напевно, ти з того мудрішим став,
що свій найкращий день, свій ранок з пахощами трав
оддав за мокру ніч, де навіть зірка не проблисне…

Але до мудрості звикати маєш ти,
її з собою брати у світи,
як те взуття, що тисне…

Останнім покупцем тут буде вітер
з мішком туману на худих плечах.
Він купить промінь сонця, що зачах
у надвечір'ї, і з хмарини світер.

Він купить срібні балеринки — сап'янці на дощ,
пташині голоси і звук сирени.
Він візьме, наче зім'яту газету, хвилю Сени
із відображенням старих домів і площ…

Тоді і я прийду між ті кравати
сльозу свою останню продавати,
та він одвернеться — і не мани! —

тому, що на блошиному базарі,
в тім присмерку, що йде зі мною в парі,
сльоза не має жодної ціни!

Ніч на руках носитиме тіла окаменілі,
іржання коней потече по зморшках сивого лиця.
А потім вибухи вишневих пуп'янків будити будуть
тишу темного сільця
і крук, очей не відрізняючи од квітів, клюватиме
ромени білі.

Гору насиплють з брустверів, де наша кров померкла,
та ми вже не повернемось, хоч травами зійдемо тут
стократ,
бо лев, одлитий із гармат,
над Ватерлоо лежить, як Цербер біля виходу із пекла.

О імператоре, дзвін шаблі й стремена
тобі прокляття шле із поля бою,
прокляття вершників, засуджених до згину.

Чи ходить над окопами твоя душа сумна,
чи, може, з люттю очищаєш ти свою розкішну пелерину»
що вкрита наших криків передсмертних пліснявою?!

Коли назавжди зникне птиця,
обернуться в рівнину голу небеса,
і сонце йтиме з патерицею через пустелю в зморі.
В піски осінній вітер з листям сіятиме зорі,

але зійдуть лиш стебла інію та солі труйлива роса.
Млинове жорно з'їсть лишай, і тільки звук
од вулика залишиться в печальнім бренькотінні.
Колиску джерела, що виткана із тіні

крил одлетілих, обснує павук.
Тоді простягнем руки понад голими полями,
до птиці щезлої молитися почнем з нестями: