Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,
народе Мексики, мій славний побратиме,
на полотні його ожив, щоб далі йти!

Одвічність дня, що блискає знадливо
В безхмар'ї ненаситністю подій,
В єство моє вдихає світла диво,
Відроджується в пам'яті ясній.

А вітер, що цурається гнівливо
Малого дня страждань, жадань, надій,
Гримить, як млин, де скінчилося мливо,
Живе в надгробка славі кам'яній.

Йому, наляканому слабодуху,
Не розпізнати ясності буття,
Прозорості утраченого руху.

Дивлюсь при дні безстрашно, як дитя
В лице старече, в суть свого життя,
В смертельний безмір, що несе отуху.

На фоні неба чистого рукою
мигдаль я обтинаю. Ось торка
галузка, мов коханого щока
з невкірністю і пристрастю прудкою.

Так обтинаю, мов строфу творю,
в якій моя живуща кров палає,
вкладаю серце, все життя безкрає
в цю мигдалеву весняну зорю.

Все глибше в крону входять мої груди,
і серце стукає, мов долото, —
тим пульсом стовбур древа жити буде.

Мене тепер не любить вже ніхто.
В дар світові себе навік оддавши,
у мигдалі я жити буду завше.

Зимове дерево на тлі небес,
як силует Еразма з Роттердаму,
суворе й лицарське, шрам біля шраму,
і світло мислі, наче блискіт лез.

Далеко відлетіли вітру пасма
і листя почувань, як літні сни.
Одне чекання вільної весни —
на вдумливому профілі Еразма.

Я обтинаю гілля і стає
те дерево подібнішим дедалі
до мого сина — ось такий він є!

І небові, що в голубій емалі,
вручаю гірко те дитя своє,
як приклад невтишенної печалі.

З мандрівок і болінь вернувся я, моя любове,
до голосу твого і до руки, що над гітарою літає,
до полум'я, що грає в поцілунках осені,
і до щемливого кружляння ночі в небесах.

Для всіх людей благаю хліба й панування,
і для знедоленого хлібороба я прошу землі,
і хай не жде ніхто, що кров моя і пісня згине,
але від пестощів твоїх живим я відійти не зможу.

Тому заграй ще вальс погідної зірниці,
хай лине баркарола над водами гітари,
допоки голова моя не схилиться у сні,

допоки всі мої безсоння, неначе гілля запахуще,
в намет сплетуться, під котрим твої літаючі долоні
оберігати будуть ніч заснулого мандрівника.

По вулицях пливуть легкі хмарини з моря,
як подихи бика, що вийшов на мороз,
і довгі язики води той час накрили,
той місяць, що для нас мав щастя принести.

Завчасна осене, свистячі соти листя,
коли над селами ваш стяг замайорить,
жінки, співаючи, прощаються з річками,
в бік Патагонії ржуть коні на полях.

А на твоїм лиці росте вечірня квітка,
любов'ю живлена, нестримна і в'юнка,
вона підноситься поміж підкови неба.

Люблю не лиш тебе, але й печальну осінь,
що так повільно йде і сіє кров свою
ультрамаринову в тумани й мряковиння.

Як я помру, а ти живою будеш,
як ти помреш, а я живим лишусь,
більше землі не відддмо скорботі,
є тільки та земля, де ми живем.

Пил на пшениці і пісок пустелі,
час, вітер і мандруюча вода
несли нас, як посіяну зернину, —
могли б ми розминутися навік.

Цю сіножать, де зустріч відбулася,
ми безміром маленьким віддамо,
але любов не скінчиться ніколи,

як не було народження, то й смерті
не буде в неї, бо вона — ріка,
міняються лиш падоли та губи.

Це слово, цей папір, який списала
одна рука, мов тисячею рук,
не збережуться — в землю все впаде,
і все продовжувати буде землю.

Однаково, чи похвала, чи світло
наповнить чашу й потече за креш,
важливо, що вони твої вуста
забарвлювали ніжним амарантом.

Не хоче більше стомлене перо
живитись піною і каламуттю
з підводних скель спогадувань моїх.

Я прагну лиш твоє ім'я писати,
і хай мовчить моя любов похмура,
колись про все ще розповість весна.