Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Дві казки найсвятіші, без химер —
Що я коханий був, що я не вмер.

Восени, коли прийти додому,
Гибіти під хлюпання сльоти,
Як почне із золотого строму
Ліс до голих верховин рости,

Як, немов розкидана родина,
Сонм думок збереться при столі,
В грудях раптом згине холодина,
Скресне дух у сонячнім теплі.

Дивишся тоді на власні руки, —
Скільки долей, тіл, речей вони
Дотикали! Гола мить. Науки
Все ж нема з цієї голизни.

І чим далі — просторінь зростає,
Що себе ховає й огортає.

Вільшаники, луги в сухім бадиллі,
Червоні лисини парів і знов луги,
Північними вітрами гнані хвилі,
Пологі, непорушні береги.

Кутів немає гострих. Спонадрана —
Дощі литовські. Все розмите, як печаль.
Вітчизна — втоптана старовина піщана,
Мечів музейних вищерблена сталь.

І вимовлене прапоетом слово
Дзукійське, рідне — на устах моїх;
І озеро, мов ранок, що казково
З душі змиває біль старий і гріх.

Каміння, гори й скруглені слова.
Гроза, що пронеслась через поля й жнива.

Ось на цих пагорбах, на цих полях ростуть
І мої руки, й шмат мого трудного хліба.
Тут батька, матері й мойого друга путь —
Народження, життя і вічності садиба.

Ростуть шляхи й кущі, росте земля й вода.
Ти не пиши того, що нині серце коле.
Тут бачив ти пташат, що випали з гнізда,
Тут взяв ти в жалощі все, що живе і кволе.

Проходять тут мої й твої години, дні.
Одні — осмислені, а інші — беззмістовні.
Я вірю, що серця тріпочуть од брехні,
Як восени гаї, вогнем стражденним повні.

Ось на однім лану росте наш хліб, наш дім,
Наш цвинтар і наш світ, й кохання наше в нім.

За Даугавою дороги
Курять. Врожай в комори йде.
І трактори гудуть. І стоги
Стоять, як марево руде.

І втягується дух вологи
В легкий і ситий запах нив.
І чути ґелґотання строге
Гусей. Блакит в очах занив.

Повільно повняться криниці,
Розтягуються вечори.
По срібній, мерехтливій нитці
Йде звук осінньої пори.

Вночі над містом нашим злине
Важке ридання журавлине.

Вже віддане повільному багаттю
Щодня гнівніше листя шелестить.
Йому прощатись важко з благодаттю,
Втрачати воду й сонця ясновидь.

Як на майдані в місті здвиг народу,
Шумлять, гудуть листки в лісах Литви, —
За мир і сонце, за повітря й воду,
За право бути в шелесті трави.

Прощайте ж ви, дерев дочасні душі,
Що стримували бурю й суховій,
Ви, що померли за ліси ростущі,
За вірну зелень на землі новій.

Ви впали, та довіку не впаде
Води і сонця благо молоде.

Вже пізній вечір. Навкруги тепер —
Лиш осінь. Ліс безлистий. Тиха мжава,
Волога від мокравин та озер,
І темрява, й безмежна болотнява.

Відпочивайте, сосни і дуби,
Кремезні дерева, небес опори,
Дрібні корінчики в слідах сівби,
Пташині гнізда і звірячі нори.

' В тумані світ. Не видно дальніх зір.
Та світить нам лице землі незриме.
Джерелами співає косогір,
І він той спів аж до ріки нестиме.

Все те, чого тепер не бачиш ти,
Дощем не змити, вітром не змести.

Поете мандрівний, ти назавжди
Закоханий в ліси й озера сині,
У світ прийшов, мов Келін, з казки ти,
Щоб силу чародійну дать людині.

Тобі в часи тяжкої темноти
Призначено шукать дорогу днині
І зіркою над стягом тих зійти,
Що нищили неволі й зла твердині!

Як метеор, що згаснув на льоту,
В житті ти мав лише одну мету —
В обіймах бурі смерть — і більш нічого.

Та не на цвинтарі, у царстві тьми,
А серед зір тебе високо ми
Знаходимо безсмертного, живого!

Якби я в світло одягнутись міг,
Геть скинувши, немов одежу, тіло,
Щоб у далінь єство моє злетіло
По безконечні світляних доріг!

Втекти від плоті, перейти поріг
Всього, що так лякало і боліло!
Ого! Тримають міцно й очманіло
І біль, і страх, і сум, і смертний гріх.