Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Приснився я собі: святочний стрій
Був на мені — манжети бездоганні,
Жилет і фрак. Тут в ясному убранні
З'явилась мила, ніби вийшла з мрій.

«Ви наречена? — я вклонився їй. —
Вітаю вас, о найдорожча пані!»
Студений звук став поперек гортані,
Я лиш дивився в скорбності німій.

Вона зайшлась плачем. Лице дівоче
Стемнили сліз розбурхані струмки,
І в них пропало сновидіння миле…

Невинні очі, лагідні зірки,
Ви наяву не раз мене дурили,
Та все ж і в сні я вірю вам охоче.

Покинь Берлін із хмарами пилюки,
З ріденьким чаєм, з людом, що взаміт
Все пояснити хоче — Бога, світ —
Набравшись гегелівської науки,

Поїдьмо в Індію; там чисті луки,
Там повниться амброзією цвіт,
Там Ганг тече, прозорий малахіт,
Там пальми в небеса здіймають руки;

Там богомольці носять білі шати,
Там лотос розцвітає біля брам
Палаців Індри на ясній блакиті.

Там хочу я перед тобою стати
Навколішки і мовити: «Мадам!
Ви наймиліша і найкраща в світі!»

Мене покинули б негайно злидні,
Якби я вмів картини малювати,
Оздоблювати храми та палати,
Каплиці темні й замки страховидні.

До мене потекли б дари завидні,
Якби я міг, скажімо, гарно грати
На скрипці чи на флейті, щоб магнати
Плескали, на балах трудивши сидні.

Та ба! Я віддаюсь тобі одній,
Поезіє, — ти ж, як сирітка, вбога,
Не піддана мамоні золотій.

Допоки інші там во славу Бога
Шампанське п'ють, я від жаги конаю
Або в нікчеми гроші позичаю.

Був світ мені катівнею. Безсила
Лежала плоть моя, забита в грязь.
Кров із очей та вуст моїх лилась,
Мене терзали кліщі та зубила.

Кричав і вив я, піднятий на вила,
В крові звивався, як проткнутий язь.
Втім, служка нагодилася якась
І злотним молотом мене добила.

Цікаво їй дивитися було,
Як мій язик вивалювався з рота,
Як перед смертю ще мене трясло.

Для неї стогін мій — музична нота;
Скатованого кидав мене в шок
її глузливий, наче лід, смішок.

Як слало в даль мене обітування,
Я виснив милу, а тебе прийняв
За посланця її. Ти ж без обав
Прирік мене довіку на вигнання.

Поволі вичахло в мені жадання,
Всього я зрікся й супокійним став.
Хіба то щастя, що на мене впав
Згори твій погляд, мов роса надрання?

Я до центрального престолу йду,
Від ладану й сандалу б'є задуха.
Орган і спів заглушують ходу.

Для мирування — кров моя. О скруха!
Біда мені! Де ж я свого знайду
Прочанського плаща та капелюха?!

За вишуканим розділом легенди —
Одвічний радник од недобрих справ
Нас береже. Ява митця аж ген де —
З послання предків грізних він постав.

Від праль на річці взяв блакит безплотний,
Рожевий колір — од дітей, котрі
Малюють черепицею, а злотний —
Од келихів святих на вівтарі.

Господнє царство чистоти безкрає.
А поруч — він, співець його невинний,
Що переміг снагу медуз, харит…

І наречена із грудьми дитини,
Жива покора, що прийшла на спит,
Корону першу з рук його приймає.

Німеччино, скажи, що вдіяли з тобою?
Ти — вільна і міцна? Ти — честі знамено?
Ти — край, де множиться народнеє майно,
Де кожен має хліб і дах над головою?!

Чи ти забула клич: «Збудися, будь собою!»?
Чи ж ті, що вкинули тебе на дно в багно, —
Твої рятівники, нещасна стороно?
Чи можна вбить тебе ще раз на полі бою?

Брехлива мисль твоя, а слово — їдь, олжа,
Що не прикрила фальш, оголюється в ділі:
Готується удар бича або ножа,
Всі дивляться і всі від страху омертвілі.

Кров із сокири кат стирає мовчкома —
О, скільки мук нових, а й давнім місць нема!

Німецька музико — кантати й фуги Баха!
Ви, гімни осяйні, що Гельдерлін створив!
Блаките неба, ти, що встала з наших нив!
Ви — зраджені! На вас жде шибениця й плаха!

Звук, слово, кольори — все зганьблене! О горе!
Природу може кат замордувати теж!
Шварцвальде, ще шумиш? Неккаре, ще течеш?
Боденське озеро, не впали в тебе гори?