Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ті постаті зникають в сітях ночі,
Як порох, розсипаються в просторі,
Де білий смуток розливають зорі,
Ряхтять ілюзій видива урочі.

Безликі образи — ті в мерехтінні
Ховаються, ті линуть під аркади —
О! На печальних мурах скорбні тіні! —

Ті сповнені фальшивої розради,
Йдуть крізь червоний, ніби кров, серпанок
Зірниць далеких, схожі на вакханок.

У надвечір'ї, як печальні дзвони
Вістують мир, я стежу за птахами,
Що, схожі на прочан, летять ключами,
І слід за ними в далечизні тоне.

Летять вони, летять крізь хмар запони,
Чи ж їм одкриються спасенні брами?
Тривожуся, проходячи садами,
Де морок сповиває голі крони.

Зненацька — подих смерті. Десь між віттям
Дрізд озивається в тяжкім мінорі,
Останнє листя в далеч темну лине.

А довкруги трухлявої цямрини
Блакитні айстри хиляться під вітром,
Немов у смертнім танці діти хворі.

Під похоронний дзвін приносять мари, —
Хто любить, прокидається в темнотах,
Щоку — до зір у шибці, світла потах,
А там на річці щогли, як примари.

Чернець, вагітна в натовпі, гітари
Побренькують, ряхтить червоний одяг,
Каштани в'януть п'янко в прозолоттях,
Верхи сумних церков пливуть, мов хмари.

Дух зла з поблідлих масок прозирає.
Прокажені — вони гниють ночами —
Читають слід загубленої зграї.

І гусне темрява над островами,
І в парку сестри бачаться з братами, —
Студена дрож від погляду проймає.

Сяйного полудня заснув я в тіні
Старих ялин на гребені гори;
Мені приснились видива жури,
Надій і поривань руїни тлінні.

Я розбудився десь надвечори —
На землю впали кольори кармінні,
Палали крижані верхи в промінні,
Кущі та скелі грали, мов костри.

Я став чекати сонця нетерпляче,
Бо те палання видалось мені
Загравою ранковою… Одначе

Тьма насувалась, гори кам'яні
В смерть поринали. Давнє щось, боляще,
Озвалось в серці на самому дні.

Так помилявся я не раз. Година,
А то й епоха, кидали в обман.
Назовні все кипить, мов океан,
Та при основі — тиша й холодина.

Ви зустрічали новий рік? Талан
Будущини хвалили, пивши вина?
А він приходив, як вчорашня днина,
Наносив рани біля давніх ран.

Та я ніколи не втрачав надії,
Хоч наступала мрява зусібіч,
Хоч спав чи, може, й не склеплялись вії.

Таж зійде сонце над льоди сторіч,
І, хоч яка сьогодні глупа ніч,
Глянь, поміж хмар вже небо рожевіє!

Гидотний чорний ельф живе в мені.
Він звідує мене в лиху годину
або коли в натхненному вогні
на хвилях рим і мрій високих лину.

— Це я, — він каже, — чуєш ти чи ні? —
і тонший голос той за павутину, —
я — в похороннім дзвоні, я — в труні
схололу обціловую людину…

Хіба ще не збагнув ти, — шепче він, —
. що беззмістовна вся твоя дорога,
що віру загубив ти в світ і в Бога,

що духом ти подібний до руїн,
що ціль твоя — не зірка, а проміння
загаслої зорі, що й сам ти — тління?

Твоя душа — немов гірське русло,
Де наносне й сухе лежить каміння;
Вода спливла, не чути клекотіння,
Все вмерло, відшуміло, відгуло.

Ні, це не ти співаєш, як було, —
Тебе снага пісенна і весіння
Покинула — це тільки шелестіння,
Це шарудить надламане стебло.

Це легіт, що блукає в буреломі,
А як потоком злива зашумить
І зворухнуться брили нерухомі,

Повіриш, нерозумний, тую ж мить,
Що ти співаєш в гомоні та громі, —
А то листок зів'ялий шелестить.

О, не дури себе, що день зажури
пройде й нахлине злива почуттів…
Так, буде повінь, та за кілька днів
ти не одміниш власної натури.

Ти сподівався розбивати мури
тюрми своєї під натхненний спів —
та краще, якби ти закаменів,
кулак у небо втиснувши похмуре.

Безмовний лебідь; аж як смерть прийде,
співає він, щоб видихнути душу;
його натхнення — то з життям розлука.