Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Настануть інші дні, хтось розгадає,
про що мовчать дерева і планети;
о, скільки промине прозорих первнів!
Запахнуть сяйвом місяця скрипки!

На тебе хліб, напевно, схожим буде,
відродяться твої прикмети в ньому,
повторять інші речі голос твій —
загублені вітрів осінніх коні.

Хай навіть буде все не так на світі,
любов наповнюватиме барила,
немов пастуший стародавній мед,

і ти в моєму серці заблукаєш
(в його пилюці і коморах темних),
повільно ходячи між кавунами.

Відсутній! Того ж ранку, як піду
найдальше, оповитий таїною,
підеш на цвинтар, вгорнутий в біду, —
то буде неминучий крок за мною.

Відсутній! Того ж ранку, як піду,
вогонь твій підведеться наді мною,
неначе білий пантеон в саду
під владою смеркання мовчазною.

У поглядах твоїх постане тьма,
страждатимеш, мов чистота боляща,
котрій розради з каяття нема.

У тебе совість буде — ніби хаща,
де докори — неначе псів лая;
там бронзова сльоза впаде твоя.

Немов святі поети у в'язниці,
заснули кров'ю збризкані тополі.
Отара пагорбами йде поволі,
згасають небеса огненнолиці.

Старий пастух вдивляється у кволі
останні промені — його зіниці
відбили муки світла, і зірниці
спахнули в них, як невтишенні болі.

Сирітства мить закінчується. Мряка
в це погребіння входить, тихе й мляве.
В дзвіночків дзенькіт, як смеркання тьмаве.

Блакить металу все тьмянкіше блима,
і виє пастораль свою собака
з мертвіючими білими очима.

Цієї ночі я розп'яв тебе, кохана,
на поцілунках ти була, мов на хресті.
Я взнав, що плакав бог розп'ятий, о кохана,
що є солодший біль за поцілунки ті.

Цієї ночі смерть казилась, наче п'яна,
раділа й кістяком гриміла в темноті.
І слабкість у мені зродилася незнана,
сильніша за любов, за пестощі святі.

Давай, кохана, вмрем удвох, обнявшись, разом,
усохне смуток наш, мов зітнутий алмазом,
і цілуватимем лиш мороку блават.

Між нами докорів не буде, моя мила,
а тільки мир, і нас гойдатиме могила,
і спатимем удвох, немов сестра і брат.

Помру в Парижі днини дощової,
я вже той день у спогадах ношу,
помру в Парижі, буде це в четвер,
десь восени, коли прив'яне світло.

Буде четвер, як нині, бо сьогодні
ці вірші вимовляю, я ослаб;
щоб глянути на себе, як тепер,
з дороги я ніколи не вертався.

Сесар Вальєхо вмер; всі його били,
хоч він нічого їм не завинив,
твердими палицями й мотузками

тлумили і сікли його — є свідки:
дні-четверги, хвороби, і дощі,
самотнощі, і смутки, і дороги…

Знайшов я мушлю золоту в піску,
Перлинами обсипану рапану;
Європа, на божественнім бику
Морями пропливавши в даль багряну,

Торкнула пальцями її, сяйну й дзвінку.
Я в ній роз'ятрив музику рахманну —
Мені заграли в темнім завитку
Блакитні шахти й глиби океану.

Прийшли вітри до мене з далини
Ті, що Ясону навівали сни,
Коли він «Арго» вів крізь бурі й шторми.

Я вчув у далечизні голубій
Незнані голоси і хвиль прибій —
Та дивна мушля має серця форми.

Мій стиль шукає форм. Які ж міцні й тісні
Були з Венерою Мілоською обійми!
Ось мислі пуп'янок (він ружею ростиме) —
В цілунку, що то ним горять уста мені.

Богині видиво у темному вікні
Роковане було зірками золотими.
Неначе місяць — птах, що крил з води не здійме,
В мені спить сяєво на вічній глибині.

Нема нічого, крім текучих слів; поволі
Десь починають гру на флейті і віолі,
І човен сну пливе, і світить зодіак,

І під оцим вікном, де бачив я кохану,
Ридають струмені печального фонтану,
І шия лебедя — у тьмі питальний знак.

В години смутку й горя — я один.
Але приходить добрий друг до мене —
Сервантес. Він мої печалі й трени
Пом'якшує. Життя й природа — він.