Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Не знаєш. Та не хочеш одвертаться.
І йдеш в нікуди, схожий на блукальця,
Що шлях згубив на цвинтарях чужих.

А світло дужчає. Свічок дванадцять
На свічнику твоїм — котрась із них
Впаде вже скоро й опече святих.

Містом холодним, як кременя серцем, здаля
Йшли пастухи, отари по вулиці гнали.
— Зіронька, зірка зійшла! — сурмили, гукали,
Іскру кресали, аж грала під ними земля.

Та надаремно кресали, бо іскра в ту ж мить
В'янула, никнула, в кремені міста маліла.
Наче ніколи в слові вона не горіла,
І пропадала, гаснула — не воскресить!

Пастирі на роздоріжжі, тлумні отари
Теплих овець, що пливете, наче хмари,
Вбоге ваше знання! Ми з надхмарних висот,

Ми з будинків, що вищі за стайні стокрот,
Бачим небо. Там — тьма. Та хіба народиться
Може з вашої іскри Віфліємська зірниця?..

Мати мудра як костельна вежа
Мати більша аніж церква римська
Мати довга наче транссибірська
Залізниця як Сахара ясна

І побожна як журнал партійний
Мати гарна ніби страж пожарна
Терпелива як полковник слідчий
І боляща наче породілля

І правдива ніби та дубова
Палиця і добра наче пиво
Із Живця а груди як дві сотки

І дбайлива як офіціантка
Мати Божа Польщі Королева
І чужа як Польщі Королева

Слова високі й ніжні, мов блакить,
Божественних звучань таємні сходи, —
Мій вірш не дасть такої насолоди,
Мене він розчаровує і злить.

А ваших творів джерело дзвенить
І сліпить Іпокрени ясні води.
На Тежу сад зацвів такої вроди,
Що з ревнощів цвіт Мантуї горить.

Вам дар вручали дочки Мнемозіни,
І щедре ваше слово, і нетлінне,
Воно, як світло, лине вдалині.

Обидві наші музи неповторні,
Та ваша — сяйво в сонячному горні,
Моя — пекельних заздрощів огні!

Сеньйоро, ваші очі яснозорі
Ласкавим сяйвом сповнюють мене:
Горить слізьми те світло чарівне,
Рятуючи кохання в темнім горі.

Ось почуття мої в сумній покорі
Вклонились вам, о божество земне!
Вони прозріли, хто ж то їх жене
У повні страху темнощі суворі?

З погордою ви дивитеся знов
На мене, та душа моя палає,
Розбуджена від того зору кров!

О дивне щастя, мріяння безкрає;
Коли зневага ваша повертає
Мені життя, то що б дала любов?

Коли я жив любовною маною,
Постійним не бував у почуттях,
Сьогодні раб, а завтра — вільний птах,
Я гнався в любощах за новизною.

Я зраджував. Душею навісною
Горіти прагнув на нових кострах.
В захоплень зміні бачив я не крах,
А щастя почувань, що грались мною.

Як воїн, що втомився у бою,
Я пив свободи джерело студене,
Щоб знову силу показать свою.

Кохання славлю вічне і стражденне,
Що для своїх розваг забрало в мене
Печаль і муку стомливу мою.

Я покидаю вас (прощай, Життя!),
Я чую смерть, надходить мить остання.
Вона така мінлива, мов кохання, —
Те, що набуде, втратить без пуття.

Та я скажу вам чесно, як дитя, —
Мене замучило моє страждання:
Ось і про мене тихе спогадання
Майне по вічних водах забуття.

Без вас мої засмучуються очі,
Забудьте їх, та знайте, що вони
Вас не забудуть у смертельній ночі.

Ваш образ виринає з глибини
Душі моєї стомленої, в сни
Він обертає страдництва пророчі…

Коли розходиться ранкова мла
І сонце тягне золоті мережі,
У спогадах я йду по узбережжі
До подруги, що ворогом була.

Тут бачу сяйво милого чола,
А там — похмурий вид, як тінь од вежі;
Тут — в радощах, а там вона — в бентежжі,
Тут — наче пташка, там — немов бджола.

Ось тут її дрібні звучали кроки,
А там вона обличчя осяйне
Закрила, відмахнувшись від мороки…

В цих роздумах, що стомлюють мене,
Я переходжу все життя марне,
Таке даремне і таке жорстоке.

Мене повергла доля в темну скруту,
Ногою стала на моє крило!
Втрачати що, коли згоріло й тло,
Що випити, як випито отруту?