Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Грона, що склювали птахи,
Червоніють, наче цвяхи
Після знятого Христа.

Як лиш гудіння бджіл у тиші замовчало,
Занило марево, душі відкрилось дно…
Яких обманів ти, о серце, не прощало
Тривожній пустці дня, де ніч уже чутно?

Мені потрібні сніг і золоте вікно,
Щоб світло стомлено текло надвір помало,
Щоб пасмо кіс було так близько, щоб воно
Тремтіло й скронь мою, розплівшись, лоскотало.

Я прагну хмар з висот, де згасли береги,
Де спогадів нема — лиш маревність казкова,
І вій опущених, і музики жаги,

І музики, котра не відає ще слова…
О, дай мені лиш мить, але в житті, не в сні,
Щоб стать огнем або згоріти у вогні!

Ні, їм не суджені краса і просвітління;
Я повторяю їх напам'ять, ніби в сні,
Вони — перебіги безрідного томління,
Хвилини, спалені на тихому вогні.

Приходу їхнього туманне мерехтіння,
І їхня явина в тривожній тишині,
Без плану спалахи, горіння й маревіння,
Мій захват болісний — все дороге мені.

Якби не той запій, не міг би я здолати
Кошмарного труда, недоспаних ночей…
Я знемагав не раз, готовий заридати.

Та вірші я люблю — так любить тільки мати
І тільки слабістю позначених дітей —
Святіших почувань нема серед людей.

Гість Півночі! Веде твоя дорога
Під міста осяйливого врата,
Де сяє храм, як мрія золота,
Біля його високого порога.

Там упокорена краса убога
Серед нужденних стін, там — пієта;
Іди туди, де тишина свята,
Щоб гостем бути на вечері Бога.

Тут світова печаль, хиткий потир,
Незримі промені — з-під тлінних ліній,
Тут сили Зла долає смирний мир.

З вікна вузького світить вечір синій,
Краса оповивається в ефір —
Вона вже сходить в жертвенний трикліній.

Чи жайворонок нив і пасовищ — Вергілій,
Чи альбатрос Бодлер, чи соловій Верлен
Твоя ловитва — знай, в сильце твоїх письмен
Впадать не хочеться пташині вільнокрилій.

Не обійтись тобі, мій птахолове милий,
Без хитрувань і зрад, хоч був би ти блажен,
Хоч був би другом ти всіх дев'яти камен,
І зла ботаніком, і пастирем ідилій.

Чужого вірша ти не зловиш легкома,
Бо він, як бог Протей, весь відданий глибинам:
Рибину ти спіймав, а він вологим плином

Шмигне крізь кволу сіть — і вже його нема…
На маску — маскою відповідай Протею,
Люд краще забавлять ще й казкою своєю.

— Я нині вільним став! — Так може раб сказати.
Мовчи. Подякуй тим, що діяли згори.
Та ні! Це ми самі вознесли прапори,
Кайдани скинули, розбили каземати.

Хто не забув себе й був кинутий за ґрати,
Бери у спадок свій державності дари,
І пам'ять вічності борцям своїм твори,
Навчись насильників із помсти забувати.

О Сонце Вольності, о вже близьке, палай!
Хай твій гарячий лик у чварі в дні похмурі
Зійде із орифлам понад повсталий край,
Хай світить із глибин соборної лазурі!

Верни нам кольори знамен, що їх крута
Убивць рука взяла і топче сліпота.

До рідної землі подібна мова,
В ній предків нерозмінний скарб лежить.
Натхнення їй дає небес блакить,
Пісні батьків нашіптує діброва.

Глиб заповідна і потайникова
Зачаття жде, і діло дух вершить…
І сила надр в лозі тече, біжить,
Вливається в солодкі грона слова.

Стихія світла з поблиском ума,
Із гулом сфер далека глибонеча,
Вогонь, що наближається гульма.

її снага пошлюбна, молодеча
З вугілля йде в алмаз, і гине тьма,
І сяє духу творчого предтеча.

Я пасла чорних кіз в траві жорсткій
Поміж червоних скель, колючок, глини.
Синіло море. Вигрівали спини
На сонці валуни, і спав прибій.

Я прилягла в засохлу тінь маслини,
Вколисана крильми дівочих мрій.
І він зійшов, як мух дзвонливий рій,
Як світло наскрізної павутини.

Мені осяяв ноги. До колін
їх оголив. І на сріблі подолу
Вогнем горів. Обвів смагою він