Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Вночі так чути мукання з хліва
де бліх телятко злизує до рання
Розстібнута сорочечка Дива
грудь зблискує мов повні два зітхання

Сяйлива білина як місяць із-над рана
Вже він її веде з вікна аж до дивана
де білим розцвітуть вони чомусь

О дай же йти й мені на блиск відради
ясніший за сімейні трони й знади
і не кричи бо я впаду й заб'юсь!

Мені дає жіноча смагла грудь
відчути тропіки із гаєм піній
де голу негритянку в тиші синій
влещає білий щоб зігнати нудь

О я звелів би ту жону вдягнуть
в муслін блакитний у мережок іній
і так її в тій сукні білопінній
одвів би в степ коли зірки цвітуть

Кохання розпаливши як багаття
поволі я знімав би з неї плаття
і черевички цілував би їй

Щасливий народив би з нею сина
талант поета мала б та дитина
на честь любові й ночі в зблисках мрій

Ніч привела тебе, ніч і краса та,
що діє чуда подихом одним.
Чорнявцю, сину ночі, будь ясним,
рости, душе розквітла, й будь багата.

В мої часи краса була проклята,
в твоїх — не буде. Ти пишайся цим!
Згорю завчасно, житимеш без тата,
йтимеш із матір'ю шляхом крутим.

Я свідок, як вона тебе кохала,
як біля тебе ночами не спала,
щоб гарцював ти, конику баский!

Та ніч, що хилиться до янголяти,
та чорноброва ніч — ласкава мати.
Даруй за мене зрідка квіти їй.

На висоті п'ять тисяч метрів,
куди не долетить і жайвір'я,
свій вік обожнювать навчився я,
вік телебачень, літаків і светрів.

Це час, як легше облетіти світ,
аніж пройтися стежкою гірською.
На прощавання Азії рукою
я помахав — ось майже й весь політ!

Я над крилом сидів, як дома в кріслі,
снував у хмарах фантастичні мислі;
здавалось, плив на веслах мій чертог.

Бажавши світові братерства, згоди,
дерев, що повні цвіту, і погоди,
я задрімав у небі, наче Бог.

Монету вкинь в оркестріон — як стій
вчарує залу музика нетлінна.
Де ж ті часи, коли ми на коліна
ставали перед сонцем, повні мрій?

Скажи до жінки слово, тим сяйливе,
що втерте, мов п'ятак, — вона, повір,
кров павутиною напне до зір,
принадить принца в сітей переливи.

Любове, тано куплена, любове,
од тебе залишились лиш нагай,
та свист ласо, та спомини про лови.

Та все-таки з'явись, як сонце раннє,
прекрасна й грізна навіть при вмиранні,
й не покидай нас, о, не покидай!

В безумний водоспад хотілося б мені
вмент обернутися, ніж мав би я ставати
припливом, і повзти на пляж, і здобувати
збудовані дітьми фортеці піщані…

Цвісти веселкою, як водяниста тьмава, —
це краще, ніж одним нести намул брехні,
а іншим — береги встеляти злотяні,
куди трудний бідак ступить не має права.

Вже краще злинути, мов пара невагома,
плисти до джерела, де грає правди вир,
аніж повірити в падлючний поговір —
Ніл сплутати з мертвотами Содома.

Ніж бути злим, сплавним і повним зрадних рад,
волію падати, як вічний водоспад!

Ми прагнемо, щоб не помер ніколи
Сяйнистої краси рожевий цвіт,
Щоб він, дитя Троянди ясночоле,
В нових бруньках приходив знов на світ.

А ти, задивлений у власну вроду,
її годуєш пломенем своїм;
Горить — але скажи, кому на шкоду? —
Душі твоєї пребагатий дім.

Ти, хто весні сьогодні пишна пара,
Змарновуєш у пуп'янку життя,
Як той багатий, та нещасний скнара,
Що стлумлює в собі ясні чуття.

Світ пожалій, не зводь красу до гробу:
Віддай природі борг — свою подобу!

Як сорок зим торкне твого чола,
Пориє зморшками лице прекрасне,
І молодість, що сяяла й цвіла,
Немов ліврея пишна, зблякне й згасне,

Тоді, коли спитаються: «А де ж
Краса твоя?» — який пекучий сором,
Яку безславну похвалу знайдеш
В очах запалих із погаслим зором!