Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Але не зможе смерть, жахний владар,
Те вічне літо обернути в тління,
Якщо заграє твій знадливий чар
В рядках непроминального творіння.

Допоки в людях житимуть чуття,
Тобі цей вірш даватиме життя!

Затуплюй, часе, пазурі левині,
Виламуй зуби тигру при їстві,
Дай витвір з глини поглинати глині
І фенікса пали в його ж крові.

Звук щастя обертай на стогін болю,
Світ вивертай із глибини у вись,
Лиш одного злочинства не дозволю —
Любові ти моєї не торкнись.

Нехай її обличчя осіянне
Вовік не підпаде під твій різець,
Хай вид її несплямленим зостане
Як сущий досконалості взірець.

Ні, Старче! Бий якою хоч бідою,
Любові жить у віршах молодою!

Таємний майстре пристрастей моїх,
Лице жіноче маєш від природи
І серце жінки, та не спостеріг
В тобі ніхто фальшованої моди.

Все золотиться, наче сонця плин,
На що твої лише поглянуть очі;
Ти той, хто краде погляди мужчин
І душі зачаровує жіночі.

Ти жінкою вродитись мав, а втім
Природа так тебе укшталтувала,
Щоб володіти всім єством твоїм,
Тебе мені дала і знов забрала.

Ти — обранець жіночих насолод,
А я творю твоїх чуттів клейнод.

Чи я не той митець пустої проби,
Що, хтівши відтворити чар краси,
У небесах визбирує оздоби,
Тче взористі для неї пояси?

Метафори його компліментарні
Включають сонце, море, зорецвіт,
Предмети й квіти — рідкісні і гарні,
Весь облямований блакитом світ.

Ні! Прагну правди в почутті і в творі:
Моя любов чарівна, мов дитя,
Та все ж вона тьмянкіша за ті зорі,
Що світять крізь небесне накриття.

Навіщо їй похвал препишні шати?
Та ж я її не буду продавати!

Не здатне люстро довести, що я
Старий, допоки ти — весна в розквітті;
Та спалить душу смерті печія,
Як я побачу в тебе зморщок сіті.

Твоя краса — то сяєво одеж
Мойого серця, скреслого любов'ю;
А що ти серцем у мені живеш,
То, значить, ми ровесники з тобою.

Моє — в тобі, в мені — твоє життя;
Його оберігатиму, як няня
Оберігає крихітне дитя,
Оберігай же й ти моє дихання.

Не сподівайсь, як моє серце вб'ють,
Що зможеш ти собі своє вернуть!

Як безпорадний лицедій на сцені,
Що вибився із ролі і поник,
А чи як той, кому чуття шалені,
Буває, зопалу замкнуть язик,

Так я, злякавшись власної любові,
Явити справжніх почувань не зміг —
Я затинавсь на палахтливім слові
І викликав не співчуття, а сміх.

То хай же розмовляють із тобою
Мої книжки, хай з білого листа
Те прозвучить нечутною мольбою,
Чого не в змозі висловить уста.

Ввійди в моє мовчання і зумій
Очима наслухати голос мій.

Мій зір — художник, що працює вміло,
Він образ твій в моїй душі створив,
А рамою моє зробилось тіло:
Хіба це не найкраща з перспектив?

Дивись крізь майстра на його творіння,
Пізнай, де правда, зрима не для всіх:
В моїй робітні з вікон блискотіння —
Це блиски сонця із очей твоїх.

Дивись, що око створює для ока:
Моє тебе малює, а твоє
За шибку править — течія глибока
Самих небес в мою майстерню б'є.

Малюють виду лінії урочі,
Але не бачать серця мої очі.

Хай зорі почестей і гордих звань
Обранцям осявають людське грище;
Мені ж не дано цих тріумфувань,
Я тішусь тим, що сам ціню найвище.

Допоки сяє, ніби сонце, князь, —
Цвіте, мов сонях, фаворит престолу,
Та глянь, над пругом хмара піднялась —
І в'яне цвіт, і хилиться додолу.

В ста битвах переможець-воївник
Водив звитяжні, меченосні лави,
Та раз програв, і вже назавжди зник,
Бо викреслений він із книги слави.

А я щасливий, що люблю: мене
Ніхто з мойого місця не зіпхне.

Володарю мойого почування,
В моїх обов'язках — твої права,
Я шлю тобі це писане послання
Як твій слуга, а не гравець в слова.

За бідністю свого ума я стежу —
Він одягти моїх думок не зміг,
Та сподіваюсь — ти даси одежу
Для голих мислей і чуттів моїх.