Коли ж зоря, що вказує дорогу,
Теплом і світлом душу овійне,
Дасть одяг, і вбере нагу і вбогу
Мою любов, і звеселить мене,
Тоді явлю я слово довгождане,
А поки що прийми і це, мій пане.
27
Трудом знесилений, лежу в постелі,
Спочинку прагну, стомлений з доріг,
Але долаю знов пустелі й скелі —
Бреду шляхами помислів своїх.
До тебе всі думки мої гарячі
Йдуть, як прочани, — їх не перейму;
Я бачу те, що бачать і незрячі,
Віч не стуливши, дивлячись у тьму.
Душі моєї рятівливим оком
Тебе шукаю, як сліпець, — сліпма;
Ти входиш в темінь непочутним кроком, —
І по-новому світиться пітьма.
Вдень — тіло, а вночі — думки в роботі,
Нема спочинку ні душі, ні плоті.
28
Але чи можу я щасливим буть,
Коли й на мить не маю супочину?
Не вибавляє ніч мене з окуть,
Що в них за дня караюся і гину.
Катує день роботою, а ніч —
Моє прокляття темне і шалене —
Потверджує найгірше з протиріч:
Чим більш труджусь, тим далі ти від мене.
Щоб день добрішим був, кажу йому,
Що сяєш ти, мов небеса відкриті,
І ночі я доводжу, що пітьму
Ти золотиш, як та зоря в зеніті.
Щодня бере мене журба всуціль,
А тьма щоночі збільшує мій біль.
29
Коли своє становище кляну,
Зневажений, знедолений до краю,
Коли в глухого неба талану
Я надаремно, плачучи, прохаю,
Тоді мінявся б долею з таким,
Хто більше має друзів і надії,
Хто мисленням прославився тонким,
Хто словом віртуозно володіє;
Але, тебе згадавши, тую ж мить
Єство моє стає таке щасливе,
Як жайвір, що возноситься в блакить
І на воротях раю творить співи.
Я не віддам, — хоч би й Господь звелів, —
Твою любов за блага королів.
30
Коли збираю тихі спогадання
На мовчазних роздумувань суди,
Знов оживають втрати і страждання,
Оновлюються давніх ран сліди;
Коли, згадавши дні минулі, плачу
За друзями, що їх давно нема,
Що їхні голоси й красу юначу
Навіки заховала ніч німа;
Коли роз'ятрюю жалями душу,
Що з ними вже не зможу розійтись,
Тоді я знов розплачуватись мушу
За те, за що платив уже колись.
Та як про тебе, любий мій, згадаю —
Печаль відходить в далечінь безкраю!
31
В твоєму серці б'ються й ті серця,
Що втраченими вже були для мене;
Ті друзі, що зійшли до гробівця,
Знайшли в тобі життя благословенне.
Пролив я не одну святу сльозу
За тими, хто навіки-вік відходив,
Та їхню впізнаю в тобі красу,
Ти — їхнього життя ява і подив.
Ти — пантеон реліквій, де любов
Похована живе й снагу збирає,
Ти — всіх моїх надбань душевних схов,
Ти — почувань вмістилище безкрає.
В твоєму образі я бачу всіх,
Кого любив і в пам'яті зберіг.
32
Як проживеш мою погожу днину,
Коли затулить очі смерть мені,
І цю мою нехитру писанину
Переглядатимеш в самотині,
Зістав мене з поетами новими, —
Я, мабуть, програватиму, але ж
Ти збережи мій твір не задля рими, —
Мою любов ти в ньому збережеш.
Як віднайдеш її в моєму слові,
Тоді скажи: «Якби мій друг не вмер,
Талант його, народжений з любові,
Ще яскравіше сяяв би тепер.
За форму нові твори поважаю,
Його ж творіння — за любов безкраю».
33
При сході сонця сяє в росах луг,
Сніжисті гори світять, як вітрила,
І в злото обертає все навкруг
Алхімія небесного світила.
Та западає світ не раз у тьму
І губиться в густому оболоччі,
Як лиш дозволить сонце, щоб йому
Закрила хмара променисті очі.
Так і мені торкнулися чола
Мого світила промені ласкаві,
Та — о нещастя — туча надійшла,
І я неждано опинився в мряві.
Так піднебесний світ погас мені,
Так гасять світло і сонця земні.
34
Я без плаща надвір подався з дому,
Бо днину ти пообіцяв ясну.
Попав я в бурі клекітну содому,
А ти? Сховався в тучу грозяну!
І хоч лице моє, дощем побите,
Ти осушив, пробившись із-за хмар,
Це — лік, що рану може загоїти,
Але не зніме сорому удар.
Ти каєшся, та болю навісного
Тобі не втихомирити й на мить:
Мала покривдженому втіха з того,
Що кривдникові теж душа болить.
Читать дальше