Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Неквапний хід мого коня сумного
Мені любов пробачити ладна.
Від тебе поспішати? А до кого?
Та ні, я повертаю скакуна!

Щодуху летимо, мчимо що змоги,
Та видається нешвидким політ —
Я мушу затинати знов остроги
Моїй ледачій бестії в живіт!

Мій голос чути в кінському іржанні,
Десь близько вже оселя дорога;
В шаленому бігу, в галопуванні
Не кінь ірже — кричить моя жага!

Від тебе волоклися ми поволі,
До тебе помчимо, як вітер в полі.

Я, мов багач, що заглядати б міг
Щодня до скринь, де сховані клейноди,
Та знає він: чим рідше бачить їх,
Тим більше має з того насолоди.

Тому дні свят, що красять буднів плин,
Такі нечасті і такі врочисті,
Як діаманти чи разки перлин,
Чи дороге каміння у намисті.

Ось так і час, твій незрадливий схов,
Тебе тримає, й ти для мене — скриня,
Що в особливу мить являє знов
Ув'язнених коштовностей іскріння.

Благословляю сяєво твоє,
Надії світло, що в тобі жиє.

З якого ж ти постав матеріалу,
Що маєш сотні тіней і відбить,
В той час, як тінь одну — і то невдалу —
Повинен кожен по землі водить?

Портрет Адоніса — то жалюгідна
Підробка під яву твого єства,
Геленина краса тобі не рідна,
Ти — в грецькім колі явина нова.

Ти — одночасно день цвітіння й плоду,
Що повен радості й благословень;
Весняний день твою являє вроду,
А щедрості твої — осінній день.

Ти з тим споріднений, що досконале,
Та як ні в кого в тебе серце стале.

Краса в одежі правди устократ
Миліша нам за красування голе:
Троянда одягає в аромат
Прекрасну плоть, що зваблює і коле.

Але троянда дика має теж
Барвисті пелюстки, як справжня ружа,
Та запаху в шипшині не знайдеш,
Так ніби до життя вона байдужа,

Безрадісністю сповнена ущерть,
Зникає непомітно в світоверті;
Троянда ж обертає власну смерть
У пахощі, щоб жити й після смерті.

Отак мій вірш, о юності душе,
Твою красу правдиву збереже.

Державців монументи мармурові
Переживе могутній мій рядок,
І сяятимеш ти в моєму слові,
Як те каміння вкриє часу змрок.

Війна громаддя статуй перекине,
Зітруться в прах каменярів труди,
Та образ твій ніколи не загине
У полум'ї повстань і ворожди.

Наперекір всезабуттю і смерті
Хвалу твою нестиме дня світлінь,
Аж доки світ, мов лахмани подерті,
Не зноситься на спинах поколінь.

Ти житимеш — аж прийде мить остання —
В очах, що знають таїну кохання.

Оновлюйся, любове, до основ,
Не слабни, будь, як лезо апетиту,
Що, ступлене сьогодні, завтра знов
Являє гостроту несамовиту.

Вгамовуй голод ув очах своїх,
Підкріплюйся, коли вже й очі ситі,
Дбай, щоб твій дух жагу свою зберіг,
Як будні надійдуть сумні й невмиті.

Нехай новою хвилею снаги,
Мов океан, розлуки смужка грає,
Хай звінчаних колишуть береги
І кличе море почувань безкрає.

Розлуку зви зимою, чия тінь
Нагадує про літа гарячінь.

Твій раб, я маю прагнення єдине —
Твої жадання знати й, далебі,
Немає в мене кращої години,
Як та, що йде на послуги тобі.

І нею, довгожданою, я марю,
Ждучи на неї, падаю в одчай,
Але й не смію сердитись, владарю,
Коли слузі ти скажеш: «Прощавай».

Не маю права й на думки ревниві,
Єдине, що я можу, раб німий, —
Сидіти й думати, які щасливі
Ті, з ким ти разом нині, пане мій.

Любов, як блазень: всі твої веління
Виконує з чуттям благоговіння.

Нехай не дасть Господь, щоб я, твій раб,
В думках контролював твої розваги,
Чи причисляв себе до їх приваб, —
Васал не сміє вийти з-під присяги.

Дозволь, чекаючи на твій кивок,
Терпіння переносити суворе,
Не скаржитись і в глибині думок
На зауваження твої й докори.

І ти не змінюй звичаїв своїх,
Хоч де гуляй для власної догоди;
Любов собі прощати може гріх —
Злий вчинок, що лиш їй сподіяв шкоди.

Жду й не питаю, добре це чи ні,
Хоч добре знаю: пекло в тім жданні!