Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

То я боюсь, що ті мої скарби
Вкраде підступний вік, то тішусь ними,
То замикаю їх за три скоби,
То рад ділитись втіхами сяйними.

Ти — учта для моїх очей свята,
Але душа моя ненаситинна,
Ти — моя радість, лиш одна й лиш та,
Яка від тебе надійти повинна.

Щодня то сохну, то надміру п'ю,
То я багач, то злидарем стаю.

Чому ж мій вірш не сяє новизною
Чи переливами словесних див?
Чом користуюсь формою одною
І римою, котру не я відкрив?

Чом я пишу, стосуючи не нові,
А знані форми — про одне і те ж —
Так, що моє наймення в кожнім слові
Озветься, як лиш слова доторкнеш?

О, знай, мій друже, мій знадливий раю, —
Тебе й любов я зв'язую водно,
Старі слова по-новому вдягаю —
Збуваю те, що збув уже давно.

Моя любов — як сонячне сіяння:
Прадавнє й молоде воно щорання.

Покаже дзеркало, як врода в'яне,
Годинник — як хвилини марно йдуть,
Але з цієї книжки думка встане,
І ти збагнеш непроминання суть.

Свічадо зморшку, схожу на могилу,
Являє, мов роззявлюється тьма,
І відкрадає час у тебе силу,
Проходячи у вічність крадькома.

Сховай же в писане, миттєве слово
Те, що не може пам'ять зберегти:
Колись дітей свого ума наново
В записнику своїм відкриєш ти.

І скористають з книжечки малої
Твоїх нових рукописів герої.

Так часто я писав про тебе вірші
І кликав Музу помогти мені,
Що обізвалися поети інші,
Твою красу прославити ладні.

Твій зір, що вчив співати і німого,
Здіймав у небо навіть глупоту,
Відкрив для вчених крила дум розлого,
Дав благу велич і красу просту.

Та все ж ти віруй у мої писання,
Себе ти в них пізнаєш без зусиль,
А в творах інших — я скажу зарання —
Ти можеш тільки виправити стиль.

Ти — все моє мистецтво! Твоя сила
Невігласа мене — творцем зробила!

Допоки сам я в тебе ласк просив,
Тобі рядок мій правив за свічадо.
Тепер в собі він світло погасив
І в тінь чужу відсунувся нерадо.

Я згоден: для хвали твоїх прикмет
Потрібен дар, який живе не всує;
Та що з твого достоїнства поет
Вкраде, те він тобі і подарує:

Він орендує мрію маревну,
Привласнює красу твою і цноту;
Лиш тим складає він тобі ціну,
Що вкладене згори в твою істоту.

Тому не дякуй ти йому — твоє,
У тебе взяте, він же й віддає.

Коли пишу про тебе, терпну й в'яну,
Бо знаю: кращий є співець, ніж я;
На повну силу, небом осіянну,
Він возвеличує твоє ім'я.

Проте достоїнства твої — як море:
На ньому вміститься і човник мій,
І той, хто безмір вод так гордо оре,
Втопаючи у хвилі поривній.

Та хвиля та, йдучи понад глибини,
Моє суденце вутле віджбурне
І буруном високим перекине,
Якщо ти не підтримаєш мене.

Тоді — прощай, життя моє кохане:
Любов — мій злет — моїм падінням стане.

Чи відспіваю я тебе, чи ти
На погреб мій прийдеш в німій жалобі,
Тебе не в змозі смерть перемогти,
Мене ж поглине забуття во гробі.

Твоє ім'я безсмертне, а моє
Навіки одійде в простори тьмаві;
Мене земля в собі навік зав'є,
А ти схоронений в людській уяві,

Твій монумент — оці живі слова,
Що їх читати будуть покоління
Ще не зачаті; дух твого єства
Не знатиме ні забуття, ні тління.

Ти житимеш — така цих слів могуть —
Допоки люди на землі живуть.

Раз ти не в шлюбі з Музою моєю,
Воно й не гріх вітати кожен твір,
Ба навіть недолугу ахінею,
Тобі присвячену, але повір:

Якщо — сам відаючи пречудово
Неописанність власної краси —
Жадаєш ти, щоб нове й свіже слово
Тебе вписало в ці нові часи,

Шукай його не в тих, що пишуть оди,
Вправляючись в риториці нудній,
Бо лиш твій друг, а не служитель моди
Правдиво намалює образ твій.

їх фарба добра на безкровні щоки —
Для тебе ж зайві з фарбами мороки.

Не фарбував ти лиць і брів собі,
То ж думав я, що ти — цінитель вроди —
В безплідній поетичній похвальбі
Ніякої не маєш насолоди.