Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Що рук твоїх забрала білизну,
І майоран, що вкрав твоє волосся…
Одну троянду бачив я сумну —
їй червоніть від страму довелося;

А друга — та збіліла, мов зола;
А третя — та і біла, і багряна,
І запашна — бо в тебе все взяла! —
її зжере за кару тля погана.

Я бачив квітів безліч — всі вони
Краси твоєї тайні крадуни.

Безтямна Музо, де твоє сумління,
Чом ти забула про свою могуть?
Чи не розтринькуєш свій дар і вміння
На золото непотріб обернуть?

Прийди, спокутуй втрачені безплідно,
Змарновані безцільно творчі дні, —
Співай на вухо, що оцінить гідно
І позаписує твої пісні.

Оглянь обличчя пристрасті моєї,
Чи там якої зморшки ще нема,
А якщо є — зганьби Часу трофеї,
Ще й так, щоб зневажалися всіма;

Моїй любові дай надчасну славу —
І зламлеш Часові косу іржаву.

О Музо, повернись до правди знов,
Тобі в красі шукати правди личить;
Правдиву оспівай мою любов —
Тоді й тебе та пісня возвеличить.

Чи, може, скажеш, що святій красі
І правді не потрібні барвні шати,
Оздоби злотні в чистоти ясі,
І що любов не треба величати?

Ні, не мовчи! Тобі дано могуть —
Тож так зроби, щоб у правдивім слові
Перетривав віки, які грядуть,
І золоті гробниці дух любові.

Я вчу тебе, як оспівать красу,
Щоб їй не знати підступів часу.

Але міцніє, наче скритий жар:
Той почуттями власними торгує,
Хто виставляє їх, немов товар.

Я озивавсь хвалою голосною,
Любові нашій я складав пісні:
Так соловей виспівує весною,
Та мовкне, як прийдуть дозрілі дні.

Коли настане літо щебетливе,
Його не чути ні вночі, ні вдень,
Бо приїдаються старі мотиви
В немовкнучому галасі пісень.

Навчившись в пташки мудрого звичаю,
Щоб не набриднути, я замовкаю.

О, скільки Муза творить барахла!
Якою жалюгідною ціною
Для тебе стане вся моя хвала,
Зіставлена з твоєю явиною!

Не лай мене, що так пишу! Поглянь
У дзеркало, і те, що там постане, —
Твій образ, непохопний для писань, —
Перо моє знеславить окаянне.

Скажи, хіба не грішник той митець,
Що, прагнучи оздобити хвальбою,
Лише спотворює сяйний вінець
Твоїх достоїнств — гарний сам собою?

Тож краще за віршовання моє
Тобі покаже люстро, хто ти є.

Твоя краса не зблякла ні на йоту,
Хоч відтоді вже три зими пройшло,
Як я спізнав твою сяйну істоту,
Твоє неткнуте зморшками чоло;

Трьох квітнів пахощі згоріли тричі
В огні трьох літ, що згасли восени,
Але і нині на твоїм обличчі
Панує свіжість ранньої весни.

Ах, врода — стрілочка на циферблаті,
Вона також на місці не стоїть.
Твій вид незмінний? Чи, чуттям пойняті,
Обманюються очі мимохіть?

Якщо це так, добо моя відстала, —
Зів'яло літо, доки ти настала.

Моя любов — не ідолу поклін,
Коханий мій не схожий на кумира;
Моїх пісень хвалебних передзвін —
Це все одна й одному сповідь щира.

Моя любов обмежена, авжеж —
В добрі постійна, добротою стала;
Мій вірш висловлює одне і те ж,
Все зводячи до одного начала.

Краса, і правда, й доброта — вся суть
Мого мистецтва і людини в світі;
В цих трьох словах — всі помисли живуть,
Три теми в них, та воєдино злиті.

Краса, і правда, й доброта колись
Жили окремо, та в тобі зійшлись.

Коли я в хроніці доби старої
Стрічаю вроди явину живу,
Де воскресають дами і герої
В рядках, служити здатних божеству,

Де все оспівано: чоло і брови,
І очі, і уста, і стан, і стать,
Я бачу: тих далеких днів майстрове
Тебе могли б так само оспівать.

В мистецтві їх, мисленному високо,
Твоя пророкувалась ліпота,
Та те, що збожнювало їхнє око,
Були не в силі виспівать уста.

І ми на це не спромоглися досі —
Хоч ми й видющі, але — безголосі.

Не відає мій страх ні світ-пророк,
Що розгадати дні майбутні мріє,
Коли прийде моїй любові строк,
Щоб одійти, де засвіт вечоріє.