Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Та місяць смертний вийшов з темнини,
І віщуни запнулись на півслові,
Надію безкінечної весни
Приносить мир оливовій діброві.

Моя любове, час твій не мине,
Мій дух в рядку убогому воскресне:
Вмирання тільки для німих страшне,
Смерть знищує лиш плем'я безсловесне.

Твій монумент перетриває мідь,
Що встигне на гробах царів зотліть!

Чи є ще в мозку щось напоготові,
Придатне для єдиної мети —
В незаяложенім і вдатнім слові
Твою дорогоцінність осягти?

Нема нічого, дорогий юначе,
Тож повторятиму одне і те ж,
Як ту молитву, де таке ж гаряче,
Благословенне слово ти знайдеш.

Нова любов старі слова глаголе,
Співає вічності пісні доби;
її обличчя завжди ясночоле,
І стариню бере вона в раби.

Любов являє там свої начала,
Де всім здається, що вона сконала.

О, не кажи, що я тебе дурив,
І не подумай, що без тебе згасну:
Як можу я здобутись на розрив,
У плоть твою вселивши душу власну?

Ось де мій дім любові! Поза ним
Блукаючи, збирав я пил і втому,
Та вчасно — нерозміняним, незлим —
Вмиватися приходжу я додому.

Повір, я всі підступності зборов,
Всі бруди й слабкості напастуваті;
Ні, не просякла тванню моя кров —
Не збився я з твоєї благодаті.

Мій цвіте із трояндовим чолом,
Ніщо без тебе всесвіту огром!

Це правда — я свої чуття найкращі
Топтав, тинявся, наче скоморох;
Захоплення нові і непутящі
Купляв ціною зречень багатьох.

Це правда, що дививсь я на справжденне
Незвично якось, мовби з-під більма;
Та гірші проби довели, що в мене
Любові кращої, як ти, нема.

Скінчилося, минулася недуга,
Бери своє на безкінечні дні;
Клянусь не спитувати більше друга,
Ти — бог в любові, суджений мені.

Вітай мене, мій піднебесний раю,
До твого серця серцем припадаю.

За всі мої неправедні діла
По праву лаєш недоріку-долю,
Що кращого нічого не дала,
Лиш публіку й публічності сваволю.

Це звідси — на моїм найменні карб,
І майже звідси — відбитки понурі,
Мов на руках митця сліди від фарб, —
Слід мого фаху на моїй натурі.

О, зглянься наді мною, пожалій!
А я нап'юсь найгіршої гіркоти,
Самого оцту, щоб в душі моїй
Інфекцію, вже борену, збороти.

Та лиш твоє ласкаве співчуття
Спроможне оновить моє життя.

Ти співчуттям стираєш з мого лоба
Липке клейно принижень і падінь,
Бо що мені чиясь любов чи злоба,
Як ти даєш, мов зелень, схов і тінь?

Що варт в мені хвали, а що — огуди,
Від тебе вчути прагну, світе мій;
Всі інші мертві суди й пересуди,
І ті, що судять, добрий я чи злий.

Оглухлий я, немов зміїні вуха,
На всі прихильні й злобні голоси,
Я їх в безодню кидаю; послухай,
І я скажу, чому: бо ти єси

Всього надовколишнього опора,
А світ без тебе — пустка неозора.

Як я тебе покинув, розум мій
Привласнив функції мойого зору;
Вникає оком він в нутро подій,
Але не бачить зовнішності створу.

Те око не доносить до душі
Рухомих форм — воно всі кшталти горне
У щось одне, не відає межі,
Що відділя від гарного потворне:

Чи то гора, чи море, чи ріка,
Чи день, чи ніч, чи крук, чи голубиця —
У кожнім образі воно шука,
Як і чи можеш в ньому ти відбиться.

Мій ум, тобою сповнений надмір,
Хоч сам правдив, мені скривляє зір.

Чи то мій ум, якому ти — корона,
П'є лестощі — володарів напій?
Чи, може, то твоя любов коронна
Дала талант моєму зору свій,

І розум творить чудеса очима —
Лад добачає в створі нестравнім,
Потвору обертає в херувима,
Щоб схожою була з єством твоїм?

О ні, то лестощі в моєму зорі
Мій ум великий, як володар, п'є,
А зір мій знає, що в його фаворі —
Під смак готує чаші й подає:

Якщо там трійло — це його провина,
Та він же й першим пробує ті вина.

Колись писав я, що любов моя
Дійшла найвищого палання й зросту,
І то була неправда! Тільки ж я
Тоді не міг збагнути правду просту.