Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Я знав, що все міняє час — права,
Декрети королів, звичаї, стяги,
Опалює святу красу, зрива
Найтвердші наміри, клятьби, присяги.

Чом я боявся натиску часу,
І не сказав, святкуючи хвилину,
Що та любов, котру в душі несу,
Міцнішає й зростає безупину?

Хіба не знав я, що любов — дитя?
Чом дав дитині повноту життя?

Не визнаю я перепон для шлюбу
Правдивих душ і серць. То не любов,
Що годиться на речену їй згубу,
Міняється зі зміною умов,

О ні! То зірка у небеснім мреві,
Знак, що його нічим не досягти,
Маяк, що посилає кораблеві
Сигнали порятунку з темноти.

Любов — то не часу нікчемний блазень,
Що тне серпом троянди запашні;
Ні, то судьба, що без повчань і казань
Живе віки, а не короткі дні.

Якщо не так — я не створив нічого,
І в світі не любив ніхто нікого.

Карай мене за те, що я, скупар,
Віддав так мало за твої посвяти,
Що забував твоєї ласки дар,
Хоч я не міг без нього існувати;

Карай за те, що часто я бував
Без тебе на чужому карнавалі,
Що вітрові свій човен віддавав,
Втікаючи від тебе якнайдалі, —

Я так хотів. Все зваж і покарай
За все, чим провинивсь перед тобою;
Одне лишень благаю — не вбивай
Погордою своєю і злобою:

Хотів я пересвідчитись, що ти —
Любов постійності і чистоти.

Ми піднебіння присмаками дразним,
Щоб смакові надати гостроти;
Вживаючи проносне, хоч біда з ним,
Хворієм, щоб від хворості втекти.

Споживши меду ласк твоїх немало,
Додав я полину до страв своїх,
Щоб те добро ще краще смакувало, —
І отоді я вже направду зліг.

Така моя політика в любові
Моє міцне здоров'я прирекла
На різні там мікстури труйголові,
На лікування засобами зла.

Та ось чого мене навчила скрута:
Нема від тебе ліку. Все — отрута.

Яких лишень не наковтавсь я сліз,
Що в тиглях чорних варять їх сирени;
Яких я страхів і надій не ніс,
Приборкуючи серце несмиренне;

Яких воно не натворило бід,
Приймаючи знегоди за блаженство;
Як мені очі рвало із орбіт
Гарячки невтишенної шаленство!

О благо зла! Так, то корисне зло,
Яке любов руйнує задля того,
Щоб нове почуття з руїн зросло,
Сильніше і ясніше від старого.

Ні, я не скаржусь на судьбу свою —
Злу завдяки я тричі виграю.

Я, пам'ятаючи твою провину
І біль, який палив мене в ті дні,
Під тягарем свойого злого чину
Схиляюся й кажу: даруй мені.

Якщо і ти так пережив образу,
Ти пекло перейшов. А я, тиран,
І не подумав, що одного разу
І я карався від подібних ран.

Якби збудила наша ніч розпуки
Мій давній жаль, не відданий сльозам,
Щоб принести — як ти приносив — злуки
Смиренний і всегоячий бальзам!

Обидва ми провини наші знаєм,
Обидва платимо борги — навзаєм.

Вже краще бути підлим наяву,
Ніж підлим бути лиш в чужій уяві,
Коли твою довірливість живу
Цінують очі і серця лукаві.

Що здатний мовити прелюбодій
Про кров мою — мою жагу юначу?
І чи збагне шпигун характер мій,
Як сам він має злу, підступну вдачу?

Ні, я такий, як є. Думки мої
Думками їхніми не треба мірять,
Хіба прийняти те, що шахраї
Сповідують і в що натхненно вірять:

Добра нема, не буде й не було —
Всі люди злі і править світом зло.

Твій дар — нотатник, пам'яттю тривкою
Записаний, я в мозку бережу:
Він не розмиється марнот рікою,
А перейде за всіх часів межу, —

Принаймні доти житиме, допоки
Природа ясність мозкові дає;
Твій запис в нім і в серці — то глибоке
І ношене в крові життя моє.

А що вміститься в цім убогім схові?
Та й чи мені потрібен часослов,
Щоб денно поминати дні любові,
Коли в душі ношу я цю любов?

Шукаючи для пам'яті опору,
Я лиш забутливість плекав би хвору.

Ні, Часе, я не змінююсь! Дарма
Ти зводиш нові гостроверхі вежі, —
В них новизни ніякої нема,
То все старе, лише в новій одежі.

Та ми дивуємось, бува, й старим,
Бо наші дні короткі; ти, одначе,
На нас пускаєш новизну, як дим,
Щоб затуманилося око зряче.