Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Будь мудрою в своїй жорсткій могуті,
Щоб не сп'янив мене образи хміль,
Щоб не шукав я в без'язикій скруті
Тих висловів, що їх вживає біль.

Бодай скажи, що любиш, для розради,
Лише не кинь в розпуки круговерть:
Так тяжкохворим лікар, блага ради,
Говорить про здоров'я, не про смерть.

Я можу збожеволіти з одчаю,
Переступити гідності межу,
А злоязикий світ — це добре знаю —
Повірить в те, що з розпачу скажу.

Тож не відводь очей від мене, мила,
Щоб лож моя тебе не осквернила.

Мій зір тебе не любить, бо, повір,
Він бачить вади — все незграбносуще,
Але моїм очам наперекір
Тебе кохає серце невидюще.

Ні голос твій, що ніжне вухо тне,
Ні запах твій, ні уст, ні рук торкання —
Самі не здатні звабити мене
На пристрасті й жаги бенкетування.

Але не владні всі уми й чуття
Дурного серця відхилить від тебе,
Бо серце — раб, васал, що без пуття
Втішається із власної ганеби.

Єдина нагорода тут мені
За гріх оцей — боління навісні.

Ти гніваєшся на моє кохання;
Це чеснотливий гнів: любов — мій гріх;
Та, порівнявши наші почування,
Збагни, що гідний я похвал твоїх.

А якщо навіть гідний я докори,
То не із уст, що теж плодили лож,
Скріпляючи фальшиві договори
На податі з чужих любовних лож.

Щоб узаконити, знадлива мріє,
Те, що в коханні нашім не збулось,
Посій у серце жаль — як він дозріє,
То й твоє серце пожаліє хтось.

А хочеш бути з іншими скупою —
Так само поведуться і з тобою.

Буває, господиня скаже: цить!
На землю покладе малу дитину
І за якимось птахом побіжить,
Що, зляканий, тікає безупину.

Дитина — в сльози, й також поспіша
За мамою в ловитві-біганині,
А те немудре і в'юнке пташа
Все не дається в руки господині.

Отак і ти за чимсь летиш кудись,
Так за тобою плачу я невтішно.
Як ти його піймаєш, обернись,
І поцілуй мене, як мати, ніжно.

Як втишиш плач мій, я до ніг впаду,
Щоб вдовольнила ти свою жаду.

Є дві любові, мов два духи, в мене —
Два янголи, що любляться тихцем:
Дух кращий — то хлоп'я благословенне,
Дух гірший — то жона з хмурним лицем.

Жадаючи заволодіти мною,
Спокутує моє жіноче зло
Мого святця, щоб став він сатаною,
Щоб стьмарилось його сяйне чоло.

Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,
Недостовірне в тім знання моє,
Та хоч обоє — сотворіння раю,
Все ж, бачиться, одне з них пеклом є!

Я буду мати певність щодо цього,
Лише як добрий дух згорить від злого.

«Ненавиджу», — рекла мені
Любов, а я за нею чах!..
Втім, болю спалахи сумні
Побачила в моїх очах

І змилосердилась, і зник
Недобрий настрій, і вона
Перенастроила язик,
Щоб став, як лагідна струна.

«Ненавиджу», — пом'якла річ,
Просяяв день, що був погас,
І полетіла в пекло ніч:
«Ненавиджу, але… не вас».

Звук ласки в серця глибині
Порятував життя мені.

Душе, столице грішної землі,
Руйнована бунтарською снагою,
Навіщо плоті послуги малі
Ти сплачуєш ціною дорогою?

Нащо тобі те в'януче майно —
Веселість лицедійної подоби —
Кбли на нього ждуть уже давно
Його єдині спадкоємці — хроби?!

Душе, дай плоті чахнути! Живи
Лише святим! Купуй собі години
Безсмертні, недосяжні для черви,
І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,
Годуйся смертю, і вона помре.

Моя любов — гарячка; день при дні
Вона того жадає, що хворобу
Підживлює і живить зло в мені,
Бажаючи звести мене до гробу.

Мій розум міг би лікувать любов,
Та лікар той вже в мене не буває,
Бо я його суворих настанов
Не побажав триматись, я — в одчаї;

Жага — це смерть, і зцілення нема,
Бо розум не піклується душею;
Мої думки втікають притьмома
Від правди, що колись була моєю:

Я клявсь, що ясна ти, а ти ясна,
Як пекла тьма, як ночі темнина.

Мені дав бог кохання дивні очі:
Все видиме відмінюють вони —
Як день сприймають явний образ ночі,
В звичайнім бачать познак дивини,