Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,
Що опановують усі безмежні речі;
В них — захват розуму, в них відчуттям — хвала.

Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?
Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах
Похмуро палахтить ненависть і тривога;
Там видива нічні відбив безумства жах.

Чи мучила тебе сукуба тонконога,
Рожевий домовик голубив по кутках?
Чи кулаком важким, немов скали відрога,
Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?

О, як хотів би я, щоб ти була здорова,
Щоб сильний дух тебе навіки полонив,
Щоб кров твоя текла, як та антична мова,

Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,
Де в грі чергуються — то Феб, натхненник слова,
Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.

О музо дум моїх, улюбленко палат,
Як січень випустить Бореїв на дороги,
Чим грітимеш свої поледенілі ноги,
Загорнута в нудьгу та сніговий блават?

Чи в світлі місяця твоїх плечей агат
Оживиться, й сяйне твоє величчя строге?
Чи, відчуваючи своє життя убоге,
Ти золото здереш із неба синіх врат?

Щоб заробить на хліб, немов дитина в хорі,
Співати мусиш ти мольби й псалми суворі,
Не віруючи в них, або юрбі на сміх

Являти мусиш ти, циркачко зголодніла,
В невидимих сльозах принади свого тіла
І реготатися із болестей своїх.

В старих монастирях на стінах малювали
Святої Істини зображення ясні;
Звучали біля них побожних душ хорали,
І зігрівали всіх ті мури кам'яні.

В часи, як сяяли Христові ідеали,
Ченці заводили майстерні голосні
На полі цвинтарів, і Смерть вони вславляли,
Як мрію любосну, яву в чарівнім сні.

Моя душа — гроби, кладовища похмурі,
Але нема картин на жалюгіднім мурі
Мого монастиря, де вік живу і схну.

Коли ж, нарешті, я, чернець розледащілий,
Створю з видовища сумного образ вмілий,
Рук гордощі і мрій знадливу явину?

Мій молодечий вік — то грози-хмаролами,
Лиш де-не-де сонця проблискували з них;
Мій сад спустошений громами та дощами,
Там рідко стрінеш плід в рум'янцях запашних.

Турботи осені мене заполонили,
Потрібно брати вже лопату чи граблі,
Рівняти ямища великі, як могили,
Водою вириті в розрихленій землі.

Хто відає, чи ґрунт, перетерпівши зливу,
Дасть зав'язі новій божественну поживу,
І міцністю наллє осердя золоте?

Час пожирає все, все обертає в порох!
На крові тій, що ми втрачаємо, росте
І набирає сил наш віковічний ворог.

Сізіфе, дух твій не погас,
Тож легкома підносиш брилу!
Хоч люди демонструють силу, —
Мистецтво — вічне, тлінний — час.

Ось на кладовище жебраче
Йде серце змучене моє,
І глухо, наче бубон, б'є,
І в марші похороннім плаче.

Лежать поховані скарби,
Забуті в сутінках журби,
Здаля від лота і лопати;

Там тужать квіти золоті,
І ллються ніжні аромати,
Як тайнощі на самоті.

Над морем був мій дім; він мав стрункі портали,
Де сяяли сонця барвисті, як щити,
І ті ж ряди колон в напливі темноти
До кам'яних печер подібними ставали.

Там неба образи пливли в глибинах вод,
Там змішувалось все: і музика прибою,
І сонця кольори за злотною габою,
Що йшли в моїх очах, як світла хоровод.

Там жив я в розкошах: напахчені і голі
Приходили раби, моїй покірні волі,
Стирали піт мені з гарячого чола,

Та опахалами освіжували тіло,
І таємницю їм збагнуть мою кортіло,
Що мій печальний дух нещадно так пекла.

Вже вирушило в путь пророче плем'я вчора,
На спинах несучи смаглявих малюків.
Йдучи годує їх, як завжди, з правіків,
Скарбами перс важких невіста сумнозора.

Дітей і матерів долає швидко змора,
Та пішки йдуть батьки коло своїх візків.
З очей злітає жаль, як іскра із підків, —
Що не з'являється невидима потвора.

Всю ніч співають їм із нірок цвіркуни,
Побільшує для них Кібела величава
Владарство зелені, квітучий край весни.

Джерела б'ють зі скель, на пустищах отава
Росте для мандрівців, яким до глибини
Знайома темноти майбутньої держава.