Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

В бридкому тілі — риси пречудові,
У чорнім — ясне! Цього не збагну.
А може, справді в погляді любові
Щось є, що викривляє явину?

Як може зір, що дивиться і плаче,
Не сліпнути — його ж сльоза темнить.
І сонце в хмарах дощових — незряче,
Його видющим робить лиш блакить.

Любове хитра, сліпиш без пощади,
Щоб приховать од мене власні вади!

Як можеш ти, жорстока, мов тиран,
Сказати, що тебе я не кохаю?
Хіба собі не завдавав я ран,
Не мучивсь ради тебе сам без краю?

Чи я твойого ворога посмів
За друга мати, о солодка труто,
Чи не метаю в себе я громів,
Як ти на мене гніваєшся люто?

Перед тобою справді я — банкрот,
Бо що могла б ти взяти в мене знову,
Якщо найкраща із моїх чеснот —
Це рабський послух твому зору й слову?

Характер твій збагнув я під кінець:
Видющих любиш ти, а я — сліпець.

О, звідки в тебе та снага й могуть,
Що ненасиття зміцнює шалене
В мені, і прагне в лож перевернуть
Ту правду, що являє зір для мене?

Де ти майстерності на те взяла,
Щоб і твої найгірші вчинки, мила,
В моїх думках святились, як діла,
Що їх краса невинна сотворила?

Де ти опанувала дивний чин,
Що змушує мене тим більш любити,
Чим більше для ненависті причин
Я знаю — о знаття несамовите!

Чим дужче знаджує мене твій гріх,
Тим я вартніший почувань твоїх.

Любов не знає, що таке сумління,
Хоч, звісно, совість — то її дитя:
Спокуснице, мої гріхопадіння —
Ява твого гріховного життя.

Я, зведений з пуття, солодкій хоті
Даю свого єства шляхетний пай;
Тоді сліпа душа плебейській плоті
Наказує: «Бери й перемагай!»

А слова іншого й не прагне тіло,
Ти тілу — нагорода дорога,
Воно готове коло тебе вміло
І падати, й вставати, як слуга.

Ні, не сумління бракне для кохання —
Я падаю й встаю від пожадання.

Ламав я клятву, але двічі й ти
Її ламала, клянучись в любові, —
Присяги ложа, віри й чистоти
Зрікалась в дії, не лиш в хибнім слові.

Чом я тебе в невірності виню,
Як сам невірним був не раз? А нині
Я наскрізь бачу і твою брехню,
Й мої брехливі клятви, хоч невинні.

Я клявся, щоб свою покрити лож
Твоєю чесністю і добротою,
Я очі закривав на все або ж
Їх змушував тебе вважать святою.

Божився я, що чиста й світла ти, —
Та це брехня, кінця їй не знайти.

Дрімав Амур в гаю біля поляни,
Палав побіля нього факелок
Серцезапальний… Подруга Діани
Взяла його й занурила в струмок.

За мить живе тепло ручай нагріло,
Безвічна гарячінь пішла з землі…
Туди приходять лікувати тіло,
Цілити дивні немощі й жалі.

Мене так само зір мого кохання
Опалював і зводив дух на млість,
І, прагнучи цілющого купання,
Я теж бував там як болящий гість.

Та й що? Рятунок — не вода в проточчі,
А лиш кохані палахтливі очі.

Амур, заснувши в лісі над струмком,
Зронив знаряддя, що вогнем палало;
А німфи непогрішні потайком
Підкралися до факела зухвало,

І та найкраща, спритна, наче лань,
Пренепорочним сестрам навдогоду
Від маршала жагучих почувань
Вогонь забрала й кинула у воду.

У джерелі нагрілася навік
Вода — для оздоровчого купання.
Я, раб мого кохання, в той потік
Вступав і так дійшов переконання:

Любові жар дає воді тепло,
Його ж не студить вічне джерело.

Природа — храм живий, де символів ліси
Спостерігають нас і наші всі маршрути;
Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути
Підмурків та колон неясні голоси.

Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
І зрівноважують їх вимір і права
Взаємного зв'язку невидимі закони.

Є свіжі запахи, немов дітей тіла,
Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,
Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,