Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Твоїх реєстрів гордих не прийму,
Все бреше там — минуле і сучасне;
Ти поспіхом працюєш, і тому
Те, що засвітиш, неодмінно згасне.

Тебе я не боюся, далебі,
Собі я буду вірним, не тобі.

Моя любов — то не байстря-сирітка,
Якій життя обставини дали,
То не бур'ян, не дикоросла квітка,
Яку зірвати можна будь-коли.

Вона не випадкова — тож не гине
Від рабських невдоволень і повстань,
Вона долає політичні згини,
Як єретик, що став на смертну грань.

В самотності й височині безкраїй
Видніється її гірська могугь;
Політики химера не страшна їй —
Хай це посвідчать блазні, що живуть

Для злочину і злочинами — грають,
Але за людське благо помирають.

Хай я носив — і каятись не буду —
Для форми понад паном балдахін,
Хай мурував я вічності споруду,
Яка хиріє швидше від руїн, —

Чи я не бачив, як пестунці влади,
З хвали і ласки падали в сміття,
Щасливчики нікчемні, що заради
Солодких страв губили смак життя?

Ні, припадати дай до твого серця,
Мою офіру вбогу ти прийми,
Це дар, який навзаєм віддається,
Це поділ щирості поміж людьми.

В душі, яку неправдою не вбити,
Донощикові нічого робити!

Мій хлопче милий, ти свою красу
Поставив понад владою часу:

Твої закоханці старіють наче,
А ти ростеш, солодкий мій юначе.

Природа, пані знищень і руїн,
Гальмує рух твій, життєвий розгін;

Вона тебе тримає лиш для того,
Щоб час позневажати — й більш нічого.

О, бійсь її забав, хлоп'я моє,
Бо ж і вона все часу віддає:

Коли настане мить поквитування,
Віддасть тебе — така то гра остання.

Вважали чорне злом старі часи,
Вродливим зватись не могло смагляве,
Сьогодні ж чорне — явина краси,
Хоч, як байстря, ще носить знак неслави.

Тепер малюються обличчя — глянь! —
Позичена ясна личина в моді,
Не має врода вже своїх названь,
Що віддавали шану й честь природі.

Тому моя кохана носить жаль
В очах блискучих, ніби кручі крила;
Обрамлена в жалобу, та печаль
На вроду наклеп злісний відхилила,

Бо та жалоба так їй до лиця,
Що кажуть всі: от ідеал взірця!

Коли ти граєш, о моя музико,
Коли торкаєш пальцями лади
Й мелодій звуки сяють сонцелико
І, граючись, біжать навзаводи —

О, як я заздрю клавішам! Сквапливо
Вони цілують ніжність рук твоїх,
Мої ж уста, яким би жать те жниво,
Лише у мріях доганяють їх.

Ті скакуни, в цілунках пестотливі,
Танцюючи, зливають рух і звук;
І я губами в трепетнім пориві
Так припадав би до музичних рук.

Що ж, раз такі щасливі танцелюби,
Хай пестять пальці їх, мені — дай губи!

Дух марнотратства в хтивості живе,
Щоб згинути. На те немає ради.
Хіть кривосвідчить, убиває, рве,
На підступи готова і на зради.

Кохаєш — до, а потім — повен мсти,
Клянеш, немов наживку проковтнути
Тобі дали, щоб з розуму звести,
Щоб, ошалівши, ти запраг отрути

І гнав назламголов, щоб те піймать,
Що тягне вже само тебе до згуби:
На пробу — рай, блаженство, благодать,
По пробі — біль, сновидиво нелюбе.

Всі знають — де той рай веде, та йдуть,
Ніхто не обминає згубну путь.

Моя кохана — не сяйна, як сонце,
Не схожі на корал її уста,
її коса — не злотне волоконце,
А чорнодроту плетінка густа.

В коханої не білосніжні груди,
І щоки — не троянди запашні,
Моя кохана дихає, як люди,
А не пахтить, мов квітка навесні.

Люблю я голос милої своєї,
Хоч то й не музика, що серце рве;
Живуть на небі божественні феї,
Моя кохана на землі живе.

Та найвродливіша вона між тими,
Кого влещають віршами пустими.

Ти — деспотка без серця і жалю,
Погірдна й пишна не з сяйної вроди,
А лиш з того, що я тебе люблю
Понад щонайсяйливіші клейноди.

Як дехто каже, що твоє лице
Не привід для любовного відчаю,
Я промовчу, а що неправда це —
Лише собі самому присягаю,

І в ту ж хвилину рій зітхань зліта
Посвідчити присягу, а для мене
Твого лиця смаглява ліпота —
Сяйливіша за сонце полуденне.