Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ні в чому ти не чорна, лиш в ділах,
А звідси в поговір прямує шлях.

Кохані очі одяглися в чорне,
Бо ж бачать — і тому такі сумні, —
Яких болючих мук твоє витворне,
Недобре серце завдає мені.

Так просторінь, ще росами покриту,
Не красить сонце, що на пруг зійшло,
І зірка з надвечірнього блакиту
Так ночі не оздоблює чоло,

Як скрашує тебе печаль в зіниці!
Якби то ти, та не лише в очу,
А всім скорботним серцем жалібниці
За мною затужила без плачу,

Поклявся б я, що врода чорна зроду,
А все не чорне — вроді йде на шкоду!

Я серце те кляну, що водночас
Поранило мене й мойого друга;
З чиєї примхи об'єднала нас
Твоя вродливість і твоя наруга?

О проклята, ти і його взяла,
Скорила оком! Владна й нещадима,
Ти з мене видерла і розп'яла
Мене, себе й мойого побратима.

Тепер в твоїй в'язниці й побратим —
Дозволь хоч друга взяти на поруки,
Я стану біля нього вартовим,
І не віддам тобі його на муки.

Та що це я? Тут виходу нема.
Він — у мені, а ти — моя тюрма.

Тепер він твій, і справа ця пропаща,
Та я тобі віддам себе в заклад,
Щоб він, мого єства частина краща,
Скоріше вирвався з твоїх принад.

Однак йому, зичливому, свободи
Ти, заздра і захланна, не даси,
Хоч він лише скріпляв мої угоди,
Диктовані статутами краси.

Ти ж маєш, мила, серце невситенне,
Лихварське і до боржників круте:
Мій друг каратись буде через мене,
І друга загублю я через те —

Вже загубив, хоч ми дублюєм ролі:
Він — сплачуючи борг, а я — в неволі.

Хай у твоїм водінні буде Віль.
Віль, як додаток до твоєї волі:
Хай в тебе Віль увіллється всуціль,
Щоб волі завжди мала ти доволі.

Чи ж волю ти візьмеш мою — в свою.
Пригорнеш Віля до свого привілля.
Чи те, що маєш і що я даю,
Ти маєш предоволі і без Віля?

Приймає ж море дощові шторми
В свої солоні вічні арсенали, —
І ти воління Віля теж прийми,
Щоб глибшими твої воління стали.

Будь милою для всіх, душе моя,
Всі, що один, а той один — то я!

Я — Віль, кохання потаємна сила
В душі незрячій, і прошу одне:
Звели душі своїй, аби впустила
Між інших воль та Вілів і мене.

А сповниться супліка ця любовна,
Де Віль являє підневільну хіть, —
Твою скарбницю виповнить доповна
Той Віль, що понад волями стоїть.

Хай же в твоє багатство щирозлоте
Я іменем нізчимним прослизну,
Май за ніщо мене, якщо ніщо те
Тебе утішить хоч на мить одну.

Моє ім'я — любові одкровення,
Тож полюби хоча б моє наймення.

Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
В красі не можу вад спостерегти,
Дарма, що кожна вада — видна й зрима.

Заякорились очі залюбки
У водах, де пливе плавців немало,
А серце настромилось на гаки
Мойого зору й тим себе прип'яло.

Чом серце й далі вірить, як колись,
Хоч добре знає про свою облуду?
Чом брешуть очі, кажучи: дивись,
Як сяє чистотою купа бруду?!

В очах і в серці правди вже нема,
Бо їх поглинула брехні чума.

Клянеться мила в правді безупину,
Я бачу — то брехня, та вірю їй,
Коли мене приймає за хлопчину,
Ненавченого в школі життєвій.

Так, юнаком вона мене малює,
Хоч знає, що пройшла моя весна.
Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує:
Тут з двох боків панує лжа одна.

Моя кохана підбрехати рада,
Я рад: за юного беруть мене!
Роки в любові — то гірка завада,
Тож любе їй довір'я показне.

Ми дурим одне одного навзаєм
І наші вади брехнями влещаєм.

Не клич мене виправдувати шал,
Яким доводиш серце до знетями,
Як хочеш вдарити — бий наповал,
Та не підступним оком, а словами.

Скажи: кохаю іншого — і квит!
Та не відводь од мене свого зору,
Там виставляючи мене на спит,
Де я не маю зброї для відпору!

А може, ти ховаєш погляд свій
З жалю, бо знаєш, що твої зіниці —
То вороги мої — і змахом вій
Уб'ють на місці гірше блискавиці?

Спасибі, та ніж мучити дарма,
Вбий поглядом, в котрім жалю нема!