Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Я — мрія з каменю! Мої прекрасні груди,
Що біля них життя позбувся не один,
Вдихають у митця любов, немов загин,
Немов матерію німу і повну злуди.

Я — білість лебедів і серце з кришталю,
Я — сфінкс, який скорив блакиту всі околи;
Ніколи не сміюсь, не плачу я ніколи,
І рух, що лінії ламає, не люблю!

Вивчаючи мої манери величаві,
Немов позичене в небес єство моє,
Митці ходитимуть в науці, наче в мряві,

Бо, щоб закоханих сліпити, в мене є
Подібні до свічад сяйні великі очі,
Де всі зображення, всі видива — урочі!

Ні, аж ніяк не ці красуні із віньєток,
Неробства виплоди, що з них недуга тхне,
Не кволі пальчики, — у перснях весь маєток, —
Не ніжки в шнурівцях задовольнять мене.

Залишу Гаварні, поету недокрів'я,
Його шпитальних врод, їх щебетливий шал.
Серед блідих троянд ще квітки не зустрів я,
Ядерної, як мій червоний ідеал.

Відповідаєте моїй душі глибокій
Ви, леді Макбет, ви, злочинний ваш неспокій,
Жаго Есхіла, ти, квітучий мій господь,

Або ось ти, дитя Буонарроті, Ноче,
Принаджує мене єство твоє жіноче,
Твоя до уст і ласк титанів звична плоть.

За тих часів, коли в могутньому пориві
Природа велетнів приводила на світ,
Біля гігантки я провів би дні щасливі,
До неї тулячись, як любострасний кіт.

Я бачив би: цвітуть душа і юне тіло,
І за туманами вологими в очах
Вгадав би — проросло і в серці вже дозріло
Похмуре полум'я, кохання шал і страх.

Я дерся б радісно, спинався б скільки сили
На пагорби колін, на стегон крутосхили,
Або, коли вона приляже на руді

Пшеничні падоли, сповита сонця грою,
Я спав би в затінку високої груді,
Як мирне селище під круглою горою.

Коли, склепивши зір, в осінні вечори
Грудей твоїх палких я пахощі вдихаю,
Щасливі береги незвіданого краю
З'являються мені, як сонце з-за гори.

Лінивий острівець, де золоті дари
Природа подає в нев'янучім розмаю,
Мужчини і жінки, невинні діти раю,
Дивують щирістю, як очі дітвори.

Так, відкриває світ мені твій запах, мила,
Я бачу гавані в блакиті осяйній,
Де стомлені від хвиль хитаються вітрила.

Незнаний аромат пливе в душі моїй,
До співу моряків домішується в ній,
Де тамариндових дерев буяють крила.

О дивне божество, темнот мана і злудь!
Ти пахнеш мускусом і тютюном Гавани;
Твій батько — мурин; він, як чорний Фавст савани, —
Тобі вирізьблював з ебену гостру грудь;

Міцніша за вино схмеляюча могуть,
Що йде із губ твоїх, аж серце чахне й в'яне;
Як до пустельних вод спрагненні каравани,
Так до твоїх очей мої скорботи йдуть.

Чортице палахка з пекучими очима,
Вгамуйся, не пали, будь ніжна й пощадима,
Дев'ятикратно я, мов Стікс, не обійму,

Не виснажу тебе, розпуснице пригожа,
І Прозерпіною, що просяває тьму,
Не можу стати я у пеклі твого ложа!

Горить, як перламутр, хвиляста течія
Твоїх тонких одінь, і йдеш ти колихливо —
Так витанцьдвує на паличці змія,
Що фокусник її показує, мов диво.

Як синява пустель, де співчуття нема
До людських болестей, — а тільки спека й стужа,
Як сплети хвиль морських, що линуть легкома,
Ти розгортаєшся, йдучи, до всіх байдужа.

Ти — сфінкс, що одягнув архангельську блакить;
Як поліровані агати, очі юні
Поблискують, але життя в них не бринить.

І плоть твоя, немов із золота й латуні,
В ній непотрібною зорею мерехтить
Холодний маєстат безплідної красуні.

Вимолюю твого жалю, моя кохана,
З безодні темної, куди мій дух упав;
Тут ніч надовкруги, — крізь тьму пливуть, як плав,
Прокляття, стогони, хула безперестанна.

Півроку днина тут похмура і тьмянка,
А стужа й темрява півроку володарні:
Голіша тут земля за простори полярні —
Ні лісу, ні тварин, ні трав, ані струмка!

Немає гіршого й лютішого нічого
За вбивчі промені світила крижаного,
За цю безмежну млу, що йде по темнині,

Мов первісний хаос. О, як я заздрю долі
По кублах сплячої, низотної звірні!
О, як я прагну сну! Як час іде поволі!