Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Що моє серце? Бруд, пристанище облуди,
Колись — палац, тепер — запльована корчма…
— Та ні, пашать життям ще ваші голі груди!..

Красо, нагайко душ, цього ти ждеш сама!
Вогненним поглядом, сяйнистим, наче свято,
Лахміття це спали, що звірами потято!

Діану уявіть, що в сонячну годину
На злотнім повозі летить через поля:
Волосся палахтить, одкинуте за спину,
Вітрам одкрита плоть засліплює здаля!

А може, Теруань, що любить різанину,
Ви бачили — вона в палати короля
Провадить босий люд, гукає без упину,
Махає шаблею і поглядом стріля?

Сізіна теж така! Воїтелька ласкава,
В ній — милосердя дух і вбивчості відправа,
Вона, від пороху та барабанів зла,

На тих, що моляться, меча не піднімає,
І, хоч її душа крізь полум'я пройшла,
Для серця гідного вона ще сльози має.

В країні запашній, де пальмова замана,
Де в сонця пестощах пурпуролистий сад,
Де затінь із дерев пливе благоуханна,
Креолку бачив я божественних принад.

З лиця бліда, але та блідість осіянна,
В очах упевненість і дивний світлопад,
Поставою вона шляхетна, мов Діана,
І стан її, й хода — на вишуканий лад.

О пані, якби ви свої явили чари
На Сени берегах чи на лугах Луари,
Ви, гідні сяяти в палацах короля,

Сонетів тисячі про вас би написали
Співці закохані, і то були б похвали,
Яких ніколи ще не відала земля.

Як ангел з хижими очима,
Як тінь безшумна і незрима,
Вночі нечутним кроком сну
До тебе в спальню прослизну,

Впаду на тебе, як завія
Цілунків, пестощами змія
Студеного, неначе сніг,
Торкнуся до грудей твоїх.

Знайдеш холодне місце вранці,
Де я лежав. І в лихоманці
Чекатимеш на ніч глуху.

Як інші ніжною любов'ю,
Так панувати над тобою,
Я прагну силами страху.

Говорять так мені твоїх очей перлини:
— Чим заворожене єство твоє сумне?
— Будь гарна і мовчи. Терзає все мене,
Крім щиросердності античної тварини.

О колисальнице, о снів моїх богине,
Мій дух не викаже, а тільки прокляне
Своїх жахних легенд писання вогняне;
Мені мій ум болить і від страждання гине!

Кохаймося… Летить невидимий Ерот
І напинає свій фатальний лук помалу;
А стрільнища його старого арсеналу —

Безумство, злочин, жах… Зазнав я цих щедрот.
Ми — квіти осені, нас тучами повито,
О маргаритко, о відквітна Маргарито!

Селена дивиться із мрійністю гіркою;
Красуню в подушках нагадує вона,
Що пестить перед сном недбалою рукою
Свою розкішну грудь, задумлива й сумна.

На спині лагідних лавин вона вмирає,
Вмліває в довгому екстазі небуття;
По білих візіях, що в небо йдуть безкрає,
Очима ясними поводить, як дитя.

Коли вона сльозу на темну землю ронить,
Поет, який не спить і дух від сну боронить,
Знаходить блискітку серед росистих трав,

І в порожнечу рук бере той світ помалу,
І в серце ту сльозу, подібну до опалу,
Ховає, щоб її зір сонця не дістав.

Зальотники палкі та мудреці суворі
Кохаються в котах, коли самі стають
Вже домосідами, — в простудну, зимну лють
Сидять коло вогню, не шастають надворі.

Науки й пестощів натхненники — коти!
Жах сутінків і тиш — то їхній світ законний;
Ереб узяв би їх за похоронних коней,
Якби в невільництво могли вони зійти.

Подобаються їм великих сфінксів пози,
І, незважаючи на ласки чи погрози,
Вони велично сплять в сумній самотині.

Із шерсті їхньої йдуть іскри, наче з криці;
Як сяють золота крупинки світляні,
Так їхні мерехтять божественні зіниці.

Під тисом, як чужі богове,
У прихистку сидять собі,
Втупивши в далі голубі
Червоне око, мудрі сови.

Вони міркують. Доки тінь
Меланхолійної години
На них під вечір не нахлине,
Не зрушаться з хитких сидінь.

Мислителя вчить їхня поза
Боятись руху, бути поза
Безладним шумом суєти.

Хто п'яний від несупокою,
Повинен кару понести,
Бо прагнув тінь піймать рукою!