Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Я — люлька автора, він — мій!
Я смугла, мов дочка мулата,
По цьому видно, що затята
Його натура — він курій.

Чи він сумний, чи повен мрій,
Димлю, як хліборобська хата,
Де в кухні страва небагата
Димує на плиті старій.

Його я ніжно сповиваю
В блакитну диму течію,
Бальзам його душі даю;

Рятую од журби й відчаю,
Лікую від знесилля дух
Серед життєвих завірюх.

Як море, музика несе мене в далінь!
Я до зорі своєї
Готуюся плисти — в глибини маревінь,
В імлисті емпіреї.

І, груди випнувши, піднявши дуги пліч,
Неначе ті вітрила,
Над хвилями лечу, що їх од мене ніч
Темнотами закрила.

Здригаються в мені всі пристрасті човна,
Що тоне, потопає,
В котрім немає вже ні весел, ні стерна!

Втім, море неокрає
Свічадом зблискує, і видно в глибині
Моїх болінь вогні!

Хмурної ночі, серед хвищі,
Із милості християнин
Ваш труп зариє на смітнищі,
За хламу купою, під тин.

Яснітиме в нагорнім світі
Небес блакитних течія,
А там павук плестиме сіті
І виведе зміят змія.

І чутимете ви ночами,
Як виють жалісно над вами
Вовки, собаки, чаклуни,

І як змовляються злодії,
Як старці бавляться й повії,
І як кохаються вони.

Оголений скелет в короні із картону,
Мов карнавальний цар, що кпить собі із трону,
На кінськім кістяку сидить, як верхівець
Без шпор, без батога, та кінь той, жеребець

З Апокаліпсиса, від піни аж біліє,
Так, наче слабістю падучою боліє.
І мчать вони, летять крізь простір навмання,
І гине все живе під копитом коня,

На людські юрмища, де йде невтомна свара,
Свій меч палаючий обрушує почвара,
І їде, наче князь, по власному дворі,

Та обдивляється холодні цвинтарі,
Де в світлі темних сонць, в міцних обіймах згоди
Лежать порубані усіх часів народи.

В масній землі, де сплять жирнющі слимаки,
Я хочу вирити глибоку прірву — яму,
Де міг би простягти свої старі кістки,
Де міг би спати я, навік згубивши тяму.

Ненавиджу плачі, нагробки та вінки,
Тож не робитиму зі смерті тарараму;
Я воронам свій труп віддав би залюбки,
Ніж мав би грати він якусь погребну драму.

О хробаки! Мої товариші й брати,
Погляньте, як до вас приходить мрець щасливий!
Скажіть мені, сини гниття і темноти,

Філософи гробниць, нікчемні плюгаші,
Чи ж є на світі ще якийсь кошмар діткливий,
Якийсь пекучий біль для тіла без душі?

Як бочка Данаїд, Ненависть! В порожнечу,
Де причаїлася бездонна темнота,
Вливає відрами мерців криваву течу
Безумна і міцна, червонорука Мста.

Хоч скільки ти вливай, хоч воскреси мертвоту,
І знов з оживлених повитискай багно,
Даремно пропадуть століття праці й поту —
Підступний Сатана із бочки вибив дно!

Ненависть — то пияк з безмірною жагою,
Він чує, як росте спрагота від питва,
Мов легендарної потвори голова —

Одрубуєш — нова встає перед тобою…
Але пияк засне! Натхненна власним злом
Ненависть не засне ніколи під столом.

І гірко, й солодко в холодні вечори
Побіля вогнища, де пломені яскраві,
Будити спомини з далекої пори,
І звуки слухати потужні й величаві,

Що їх виспівує міцний, щасливий дзвін;
О, незважаючи на старощі й на втому,
Прекрасно кидає побожні крики він,
Як воїн, що не спить на полі бойовому!

Але моя душа надтріснута! Вона
Теж звуки подає, знудьгована й трудна,
А спів її жахний нагадує хрипіння

Недобитка, який під вбитими лежить,
І, розсуваючи мерців стовпотворіння,
Щось хоче крикнути в свою останню мить.

Злобивий Плювіоз із неба, наче з урни,
Зливає хвилями простуду і помір
На мешканців могил, на місто тихе й журне,
На вкритий млицею печальний косогір.

Мій спаршивілий кіт сів на вікно ажурне,
Крізь шибку сплакану він дивиться надвір.
Співця старого дух виспівує ноктюрни
У ринвах-жолобах, що йдуть до темних нір.