Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

тікають у ліси, але гроза
там більше б'є — повсюди людська ятка,
чи твердь, чи океан, чи небеса!

І встав один на одного народ
з жадобою скаженою — вбивати.
Рушниці рокотять, ревуть гармати,
земля двигтить і стогнуть хвилі вод

там, де ступала грізна Астарот.
Як збіжжя скошене, лежать солдати,
хлюпоче кров, і зойкає потяте
юнацьке тіло, стоптане стокрот!

В жорстокість, наче в глухоту баюри,
поволі тоне виквіт доброти,
вселюдська гідність гасне, і понуре

надходить пасмо смертної сльоти,
в пил розпадається палац культури,
закопуються люди, мов кроти.

Що крові потече, отак багном,
якої в жилах бистрина рухлива
могла виводити до щастя-дива,
служити поступові двигуном!

Якого духу безмір та огром,
де сяяла будущина щаслива,
погасить бойовищ пекельна злива,
потрощить на шкамаття бурелом!

Що сліз у серцеломному болінні
нещасні матері проллють у пил;
на вдів і на дітей-сиріток тіні

впадуть, хоч буде ясний небосхил;
а геній людства, плачучи, нетлінні
сховає сльози в темнощі могил.

Всі жахи звільнені! В просторах піль
шугають фурії — понад окопи.
Спотворений, синіє вид Європи:
жалю криниці, струпи, слізна сіль,

та ще мана, думок фальшивих цвіль,
та мудреці, блаженні розторопи:
— О Господи, та ж ми твої холопи! —
Гримлять у стелю неба звідусіль,

благословення просять, хоч півслова,
та щоб Ти став по їхній стороні!
Хто ж Ти — Ваал, чи Марс, а чи Єгова,

що мав би в людській діяти різні?
Чи то блюзнірство, чи благання мова,
чи молитви, чи ремство мурашні?

Ось дожили: кров — розбрату печать!
Ми глядачі й учасники нездалі
вистав жахних — а що ж то буде далі? —
з дна серця віє холодом проклять!

Заярмлені в безглузду й темну рать,
прокинулись ми в світовім шпиталі,
на пустирі пустошньому — о жалі! —
навкруг руїни поступу стоять!

Чому раніше ми не повмирали,
старі та немічні діди, коли
не бушували ще криваві шквали?

Щасливі ті, що з миром одійшли,
що їх могили од війни сховали
і вибавили, як від кабали!

О людство, ти ще не було ніколи
далеко так від повелінь Христа,
бо не любов до ближнього, а мста
стискає серце, з люті прохололе.

Де ж правда, де Господнії глаголи,
коли стає брат брату на вуста,
палають села, падають міста,
і в пекло обернулись гори й доли?

Що з книг твоїх? То все — німий папір,
якщо ти йдеш на те, щоб злоба й чвари
тебе сліпили, і ревеш, як звір?

Ти в лють перемінило благо яре,
тож хоч вінок сплітай собі із зір —
не утечеш від осуду й покари!

Твій Бог — брехня, твоя любов — то крам,
а християнство все твоє — омана!
Не лай поган, бо лайка та погана,
вандали — вчителі твої, затям!

Ховаєшся ти часто в Божий храм,
до вівтарів повзеш, та не рахманна
в твоїй душі молитва — дух тирана,
підхлібництва, — бо ти шахрай і там!

Ти світла посланець? Слуга Месії?
Дітей природи вчиш своїх наук,
щоб закладали зашморги на шиї;

ти Біблію їм подаєш до рук,
щоб зважили в огненній веремії
кривавого євангелія друк!..

Людино, ти — володарка природи?
Де ж ти взяла права повелівань
над Всесвітом? Ти над собою стань
царицею, бо то герой свободи,

хто може з усіма.дійти до згоди
про волю й суть її святих завдань,
а ні — рабиня ти, що впала в чвань,
завдаючи собі та іншим шкоди!

О присмерк розуму! Шал — навсібіч!
Творці, чий дух світився лазурово,
думки відкинули, як зайву річ:

в безумстві — фарба, звук, різець і слово…
Культура ця веде в дикунства ніч,
на цвинтарі, та це тобі не ново!..

Ти землю ту спотворила, що їй
життя й красу дали Господні руки!
Ти діадему згуби та розпуки
їй викувала в творчості сліпій,

сплела нагайку із отруйних змій, —
а спів її втягнула в чварів звуки;
твоє владарювання — біди й муки,
для тебе кров — пожаданий напій…

Геть з трону! Краще — царювання лева,
від голоду він злий, а не від зла,
нехай царює або хай вогнева