Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Та, ледь піднявшись на тахті,
Дівча дає втирати в спину
Пахкі олійки золоті;
А квіти мліють у куті.

Паскаль — бездонної душі глибочина:
О горе! Прірва — все: жадання, слово, мрії!
Стає волосся сторч, бо Жах, як вітер, віє,
І відкривається безодень явина.

Вгорі, внизу і скрізь, немовби тиша, скніє
Безкрайність простору, зваблива і жахна…
На дні моїх ночей правиця вогняна
Показує кошмар, де безліч форм шаліє.

Із кожного вікна я бачу глибину,
Безмежжя світове, і так боюся сну,
Немов діри, де тьма всі виходи затисла.

Ніщоті заздрю я, бо в ній нема чуття,
І повернутися я прагну в небуття.
О, вже не вийти нам за ці Творіння й Числа!

О скорбносте моя, старайся страх збороти.
Ти прагла вечора — ось він іде, поглянь:
Для одного — спочин, для іншого — турботи, —
Все місто в сутінках ятріє, наче грань.

Хай ницих юрми йдуть в пристанища мерзоти,
На свята насолод і рабських звеселянь,
Щоб потім докором самих себе колоти,
Дай руку, обійдім здаля низотну твань!

Дивись на небеса — в немодних балахонах
Там душі вмерлих Літ стоять, мов на балконах,
І видно поблиски мерехкотливих свіч.

Під аркою моста кривавить сонце воду,
О люба, наслухай шелескотливу Ніч,
Що саваном важким волочиться зі Сходу.

Бентежні погляди, що видають жіноче
Лукавство й ковзають по нашому лиці,
Немов по озері Селени промінці,
Коли свою красу вона скупати хоче;

Останній гаманець з грошима в картяра,
Цілунок жадібний худої Аделіни,
Звук музики, що в ній крик, болесті людини,
Знервованість, печаль і лагідності гра, —

Не варте це твого, о пляшко кришталева,
Бальзамами життя наповненого чрева,
Що їх поетові даєш ти для снаги;

Надію, молодість ти віддаєш, як царства,
І гордощі, скарби усякого злидарства,
Що ми від них стаєм могутні, як боги!

Сьогодні синь заполонила
Простори вишні! Без вудила
Рушаймо верхи на вині,
Згубімся в неба вишині!

Немов два янголи в блакиті,
Від маячні несамовиті,
Де ранку кришталевий звід,
За маревінням линьмо вслід!

Погойдуючись на розкриллі
Одухотворених висот,
Моя ти сестро, очманілі,

Але щасливіші стокрот,
Плистимем поруч в даль безкраю
До мого змріяного раю.

Пісні про кров? Це дико! Про яку?
Якщо про ту, котра в лиці дівчати
трояндою цвіте, щоб сором знати,
чи осяває усмішку тонку

дитини в материнськім сповитку,
чи гріє дух пророка, що навчати
прийшов і коло правди став на чати…
то хай звучать на всю снагу дзвінку!

О, кров — то рвійна, потайна волога!
Кипить, мов грог, налитий у чарки,
на келих серця тисне якомога,

а вже в артеріях — то блискавки,
рух, і життя саме, і воля строга…
Але про це не знають м'ясники!

Оспівувати нині нам не час
плодющу кров, що в серці, як в долоні —
міцна пружина, кров, що б'ється в скроні,
чи палахтить, коли вже день погас,

чи вичаровує, мов напоказ,
зі скелі колоски золотокронні,
чи сонце зводить на небеснім лоні —
і так годує хлібом — світлом нас.

Але про кров, що в полум'я багрове
перемінившись, клекотить, як гнів,
світ розкидає, мов горби полови,

тече ровами в поблиску вогнів,
про кров, що душу зламує в закови,
лунатиме — аж захлинеться — спів.

Похмурий демон з факелом війни
опівночі спинився над землею,
махаючи страшною головнею,
вниз він скидав пломіння з вишини.

Спав людський рід, і неспокійні сни
його душили. Збуджений зорею,
прокинувся. Над долею своєю
він заридав при світлі сатани.

Куди подітись, Боже? Де та кладка,
щоб море перейти? Встає яса
вогнів, і люди, наче ті ягнятка,