Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Та й чи збагнуть вельможні ту науку,
що людська кров — то благородна теч;
за плугом краще йти, ніж у багнюку

лягати під багнети і картеч;
чи мирові вони простягнуть руку,
назавжди в піхви заховавши меч?

Якби народом кожним кожна втрата
оплакана була, якби, якби
ті незчисленні жертви та гроби,
що світ зробили краєм Йосафата,

та стали сходами — міцніш булата! —
до мирної, щасливої доби,
де б ми жили без підлості й злоби,
хваливши Бога й шанувавши брата…

Будь істинним, якщо ти є народ,
зметни з плечей тягар заліза й крові,
служи собі снагою всіх щедрот,

під ноги не стелися чужакові,
а до мети біжи з ним: ціль — от-от! —
хто перший, тому ж і вінки лаврові!

Що ж буде? Знаєш, Господи, один,
але Тебе спитатися не смію,
о, Всевидющий — так я розумію —
спит — нерозважливий, дітвацький чин;

Ти відаєш причину всіх причин
і те, що вводиш у всесвітню дію,
возноситься над нашу веремію,
над все, що ми будуємо з цеглин

на цій землі — її печальні діти.
Ти дав їй роль: між зоряних узвиш
служити сонцю, в безвістях летіти,

а нам — найбільшу милість — дивовиж,
нам, червам, дав свободи заповіти.
Чи дав назавжди нам Ти їх? Мовчиш…

Чи кара ця від Тебе нам прийшла
за злочини й надуживання волі,
чи іспитуєш, ніби в людській школі?
Нікчемна мисль — гріховна похвала,

бо Ти — любові геній, а не зла.
Гей, наче квіти на травневім полі,
горять зірки в небесному роздоллі —
гнів не затемнює Твого чола —

Ти дивишся — йде битва недолуга
дрібної мурашви; о, втихомир
її! Ти думаєш: звіряча туга

в тих сотворінь — єдиний проводир,
та встане праці й поступу напруга,
людей до благородства кликне мир!

О, як високо, Господи, живеш
з основою думок, що понад нами
Ти з них світи розкинув ланцюгами…
Вись обміряючи, ми бачим з веж

орла, хмарину, гнізда зір, але ж
безкрайностей не звідуєм — то брами
зачинені, стерпаємо з нетями,
чаклує душу замкнутість безмеж.

Ми духу людського піднімем очі
в зеніт — нехай перемагає млість,
хай мисль Твою знайде в безоболоччі, —

та він сліпець, поглянь, безокий гість —
то нас пиха вбиває, світла, Отче,
то істини жага нам серце їсть!

Та все ж дозволь, о Господи, — страшна
мене цікавість мучить, побороти
її не в силі днів коловороти,
немов тернини гілка розривна,

вся в колючках, забилася вона
під серце, дух мій вирвала з роботи —
дозволь мені заглянути в темноти
будущини: як з того буруна

слов'янство вийде? Чи як лодь-потуга?
О, незбагненну далеч відслони,
дай знак, що Ти за оборонця й друга

йому єси, воно — не без вини,
зайшло на край безодні, але з пруга
не дай упасти, стримай, сохрани…

Чи розпадеться диво те, як тіло
порубане? Чи скотиться жива
в пилюку Голіафа голова?..
Чи, може, зірветься слов'янство й сміло

зачне високе, світозорне діло,
розкриє глиб життя й свого єства,
підніме цноту, правду, честь, права
там, де воно колись у рабстві скніло?

Не криця, не тюрма, не лютий бич,
лиш справедливість поєднати може;
брати, подібні з мови та облич,

ідуть один на одного вороже…
Змири їх і любов'ю возвелич —
вони не знали прав! — ласкавий Боже!

Це неможливо, Господи, щоб Ти,
слов'янство вбравши в сили величаві,
дав, щоб слов'янам коршаки двоглаві
клювали очі в царстві темноти.

Ні, помисли великої мети
розбудяться — його думки яскраві
над пірамідами й віками в славі
повинні сонцем золотим зійти.

Чи Коллар помилився? Чи відплата
від Тебе йде за буйнощі й бої;
ах, за ту кров, що брат пролив із брата,

не осуди — дай жить слов'ян сім'ї;
світам вона — могутня та багата —
науки звістуватиме Твої.

Рятуй нас, Боже! Вдягнена в терни,
душа моя стоїть перед Тобою
навколішки з печальною мольбою —
думок одних жахаюсь, як труни! —