Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

від того Ти слов'янство сохрани,
щоб не ставало жертвою сумною,
не гинуло й, неначе купи гною,
не підживляло чужакам лани.

То ж не лайно, а дум Твоїх насіння —
не загуби його таємну суть,
не оберни посів добра на тління —

дай вирости йому на всю могуть —
торкне чолом небесного склепіння…
Так — будь врятоване, спасенне будь!

Мій Пушкіне, думок височино,
ти помилився, мовивши у гніві,
що мусять всіх слов'ян річки бурхливі
в російське море злитись, бо воно —

в притоках пересохне аж по дно.
Дивись, природа образи мінливі
показує в буття щоденнім диві —
тим видивам зникати не дано!

Дух — як вода. Ніщо її не зборе:
то парою, то йде дощем вона,
навзаємністю з'єднує простори,

гордуючи лінивістю багна…
Ні, висхнути не може духу море,
і в ручаях є вічна глибина!

Свій дух мені нема за що клясти —
він не тремтів і не коловсь від грому.
Я патріот і слов'янин. Нікому
ні кривди не жадаю, ані мсти.

Міг лиш брехун про мене наплести,
що для вітчизни прагнув я розгрому;
все ближньому віддати може з дому
душа слов'янська, повна доброти…

Але й словак до батьківського краю
з любов'ю тулиться. Його вівтар —
вершини Татр благословенні — знаю.

Прийнявши сміло наклепів удар,
несу й ні перед ким я не ховаю
подвійного чуття священний дар.

Чи ж не полинула до корогов
мого словацтва зграя соколина?
Чи не страждає? Чи вояцька кпина
не перетворює в троянди кров?

Бо вірує: час рабства одійшов,
передзвонила вже безправ'я днина,
як мова наша гнана, мов тварина,
в бескетті темному шукала схов!

Вітчизні-матері нелюбі чвари —
всім хліба дасть вона, та наверху
ще самолюбства є жахні почвари,

що роблять з неї мачуху лиху;
з грозою проминуть і їхні хмари,
відкривши сонце на її шляху…

О повертайся, часе миру й згоди,
з оливковою гілкою прийди!
Веселістю, здоров'ям назавжди
ти завітай до кожної господи.

Здуши роздорів факел, щоб народи
не знали воєн! Знов не доведи
сиріток стріти, вдів, що від біди
в сльозах згубили дар своєї вроди.

Зціли нам рани! Сили молоді
нам дай, щоб піднялися ми в обнові, —
поставши, щоб змагалися тоді,

та не в убивствах — проливанні крові,
а в доброті і в чесному труді!
Гряди, добо братерства та любові!

Прощайте, кров'ю писані, пісні!
При стогонах, плачах та гуках бою
творив я вас, малюнки мого болю,
з душі виводив на листки дрібні.

Ідіть у світ, де скарги голосні
гримлять на побойовищах трубою,
ідіть до серць, не спалених злобою,
хай вас читають погляди сумні!

З собою сам я бився також люто,
поранив серце власне — то болить…
Народ, що розірвав неволі путо,

хотів би я в свою останню мить
щасливим бачити… Зникай, покуто,
печальна хмаро, відслони блакить!..

Дивлюся: йде якась мізерна тінь,
На плечах сірячина, вся муруга
Та порвана, а на губах осуга,
А вид — неначе виорана рінь;

Захриплий подих з кашлю та болінь,
В очах життя нема, лиш — біль і туга.
Ця постать виморена й недолуга
До людських не подібна сотворінь.

То — білорус. Як гірко він зітха!
В багновище нужди його втопила
Темнота клята, мачуха лиха;

Його майно — хатиночка похила,
Його життя — сокира та соха,
Кінець його страждань — корчма й могила.

Світання долі не для вас прийшло,
Вам зорі не цвістимуть, як блавати;
Не буде вас надія зігрівати,
Що повертається, немов тепло.

Про завтра, і про хліб, і про житло
Ви думати повинні, й працювати
За себе, і за інших, і вмирати
Від голоду, схиливши вниз чоло.

Ваш спів — квиління жалібне, безсиле,
Що вказує на вашу всю нужду,
На те, що ви живцем зійшли в могили,