Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Хай спалять мені плоть, хай висмалять дотла
Мій зір, неначе цвіт слабенького стебла,
Але ж нехай і хрест мій спопелять при тому.

Для духу вольного нема ні меж, ні краю,
Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав;
У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з'яв
Не знищується він, не відає одчаю.

Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю,
Все те він спізнає, що біг віків не знав.
Як фенікс із золи, возноситься з канав,
Геть одганяючи темнотних звірів зграю.

Ти створений із сонць; твоя снага змогла б
Тримати перуни, носити світло дуже,
Ти в жодній боротьбі не впав і не ослаб.

Але чому ж ти там ніщо, нескутий душе,
Де дзвонять кайдани так звично й так байдуже,
Де кров'ю і вогнем раба частує раб?

З землею й небом нерозривна нить
Мене поєднує — нетлінна павутина, —
Земля мене голубить, наче сина,
Сповитий дух мій в сонце та блакить.

Ще ж у колисці я з пісень навчився снить,
Що ці тісні краї — близькі, немов родина,
Що ниви рідної — я грудочка єдина,
Що іскорка в мені од рідних зір — горить.

Так Батьківщину я здобув собі без люті,
Але не викинув кістки чужі, забуті,
З полів, де я зростав, з озерних узбереж.

Як зневажаєш ти мене — я в темній скруті,
Бо зневажаєш ти мою Вітчизну теж,
А скривдиш ти її — мене тим злом уб'єш.

Беру сопілку, що від сну холоне,
Буджу і пробую на голоси:
Чи стане слів-думок? Чи ти даси,
Мій інструменте, чисті передзвони?

Хвилююся, веду тривожні тони,
Хоч пісня йде, як у старі часи.
Продзвонює вітрами крізь ліси,
Летить із солов'єм навперегони.

Та відати хотілося б мені,
Як приймуть пісню свояки-сусіди,
Благословлять чи стопчуть у багні?

Але нехай — мій сум подіти ніде.
В гарячці смертній гратиму сумні
Для Батьківщини-матері пісні.

Навкруг мого садка — пні медоносних бджіл,
Що гомонять, бринять і грають, як музики,
їх знаджує здаля цвіт конюшини й вики,
Медок несуть вони з близьких і дальніх сіл.

Я чищу вулики, обкурюю навкіл,
Лишаю восени медів запас великий,
Дивлюсь, аби хробак, отой нищитель дикий,
В захланстві не скрушив золотокрилих тіл.

Коли ж настане час летіти в світ роєві,
Не там сідає він, де мій закличний знак,
А котиться й стає аж на чужому древі.

На тій маєтності не розживусь ніяк;
Піду поглянути в діжчини янтареві,
Але біда — мій мед забрав сусід-свояк!

Ми споконвіку так господарюєм, брате:
То сіємо, то жнем, то орем переліг;
Весною журавлів стрічаємо з доріг
Далеких, восени їх будем виряджати…

І споконвіку нас пани й царі в солдати
Беруть і на війну женуть проти своїх.
За нашу кров огонь іде до наших стріх,
Пожежі косять все, що в хаті й біля хати.

Господарюєм так і дома, й за домами,
Ждучи даремно втіх, подібні до трави,
Що жде в спекотний день роси — іди злови!..

Хліб в горлі нам стає, і душить, мов зубами,
Волання: доки ж ми ще будемо рабами
Варшави панської і царської Москви?!