Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Край тину забобон росте, як зілля, вперто;
Скотину в парк жене голодний «сервітут»;
Нечистий з відьмами гуляє тут відверто.

Вповзає знищення і пустка в кожен кут,
І скалить зуби смерть: «Моя вже влада тут,
На вхід життя сюди я накладаю вето».

Я люблю наших нив золотину
І сповиті у зелень луги,
Шум похмурих борів навкруги,
Дзвін джерел у серпневу годину…

Я люблю в наших селах стоги,
Вкриту мохом убогу хатину,
Свій народ — цю прив'ялу квітину,
Цілий край, що мені дорогий.

Я люблю ясні очі і груди, —
Від дівочої гину краси,
І болить мене серце сумне.

Кличу, зву, ніби йду поміж люди,
Але чують мій клич лиш ліси,
Клич: хто любить, хто ж любить мене?

На великім світі боротьба ятриться —
За свободу й долю та за людські мрії,
Там панує влада віри та надії,
Там добром народи прагнуть освятиться.

На великім світі небо сліз не сіє,
Ярем не майструє кривда темнолиця,
Не голубить мислей темрява-сліпниця,
В тюрмах-казематах вольний дух не скніє.

На великім світі дзвони б'ють на славу,
Ланцюги зривають із плечей титани,
Браття йдуть до сонця, заживають рани…

На великім світі в ясноту яскраву
Обертають люди віковічну мряву…
А що в нас?.. В нас — тиша, лиш гримлять кайдани…

Я для тебе, о земле прадідів моїх,
Не зумію нічого в житті пожаліти,
Я готовий співати про твої заповіти,
Сад садити рясний на могилах твоїх.

Я тебе душею, серцем рад зігріти,
І корону сплести із зірок золотих,
І тебе увінчати на висотах святих,
Щоб могла ти хоч мить, як зоря, заясніти.

Я готовий за тебе полягти в боротьбі
З кривдою, що терпиш од людей і від Бога.
Від чужинця й від сина свойого сліпого…

Буду вічно страждати в жалю та в клятьбі…
І за це я прошу лиш одне, далебі, —
Не жени ти мене від свойого порога.

Моє терпіння, мій кривавий біль —
Що проти мук, в яких живуть мільйони,
Де родить стогін стогони й прокльони,
Де очі всім гризе сльоза, як сіль!

Мій дух летить аж до небесних піль,
Та, мов чолом об мур, там б'є поклони.
В молитвах світу крик малий мій тоне,
Ніщо в клятьбах, що линуть звідусіль!

Я в безмірі буття — ніщо. Сумління
Подумати інакше не дає.
Чому ж нема душі перебоління,

Чому здається, начебто моє
Терпіння — то усіх людей терпіння,
І простору для нього не стає?

Іде за мною вслід блідий, кістлявий труп,
Повсюдно, наче тінь, — куди я не ступлю.
Чи встану, чи вночі в постелі мертво сплю,
Зі мною завжди він — живий, рухливий слуп.

Він зачинив мене в тісний залізний зруб,
Перетворив мій світ в темницю без жалю,
Вбив почуття, чи я терплю, чи не терплю,
Здушив і відпустить відмовивсь навідруб.

Товаришу ти мій, низький уклін тобі!
Навік люблю тебе, люблю тебе давно,
Ти — посланець мій, ти — самого щастя дно…

О, не покину я ні в сні, ні в боротьбі
Тебе, як і мене не кинеш ти в журбі…
Хвала тобі і честь, моя Самотино!

На суд вам, книжники, себе я віддаю,
Судіте, як велить і пише ваш закон;
Життя моє — то гніт і рани від припон,
Але душа моя не збруднена в гною.

Я вашу обминав ненависну сім'ю,
Фальшивим ідолам не дався я в полон.
Якщо ж і проклинав, бентежачи ваш сон,
То проклинав себе і мук своїх змію.

Грішив я так, як ви, не мав грішніших справ,
Пив чарку гіркоти й терпіння — все до дна,
Не знадила мене облуда ні одна.

Як звір, єдиний гріх мене душив і рвав:
Мій злочин — в тім, що я мав серце, серце мав!
Але чи це така страшенна вже вина?

На плечі взявши хрест, серед могил я стану,
Як од заснулих там пророків посланець,
I гляну аж туди, де світу є кінець, —
Найдальші овиди я думкою дістану.

Я всюди клич пущу — з кургану до кургану —
По всій безмежності широко й навпростець,
Клич-заклинання, клич незгублених сердець,
Вчарований у спів, у пісню нездоланну.

Прокльонами раба, що гине в злі й від зла,
Молінням грішника, що в запалі жахному
Зарізав матір, я звернусь до сонця й грому —