Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Що в інших сяє радість на виду,
А вам, покривдженим судьбою злою,
Не вільно навіть вмерти з похвалою.

Я думати люблю в смеркання час,
Як світ вдягається у чорні шати,
Як зірка гляне до моєї хати
Крізь шибку — мерехтлива, як алмаз.

Я тисячі думок сную нараз
Про свою долю… щоб не заридати,
Збираю дух в нечулість, ніби в лати,
Але в очу сльоза — єдиний спас.

Сиджу і мрію. Жду. Кого — не знаю.
Не можу сам собі відповісти,
Здається, долі кращої чекаю.

Та чи діждусь, чи вийду з темноти
Свойого болю й смутку в щасті й силі,
Чи краща моя доля — аж в могилі?

Не мрійте про минулість величаву,
Бо мріями її не воскресить.
Віддайте хоч життя — вона й на мить
Не вернеться, не принесе вам славу.

Майбутнє ваше крізь далінь темнаву
Не світить щастям, мов ясна блакить.
І сумнів, схований в душі, тремтить,
І родить безнадію чорну й мляву.

Облиште марити про давні дні,
І, як душа болить, тамуйте болі,
Будущину кохайте, та не в сні;

Піддайтесь нещасливих доль сваволі,
І працею в скорботній тишині
Встеляйте шлях прихильнішої долі.

У світ, у світ, в широку даль, —
За думкою, за вітром вслід,
Перемогти печаль і жаль,
Тож далі — в світ, тож далі — в світ!

Загартувати дух, як сталь,
І вирвати із серця цвіт
Чуття, розбити, як емаль,
Кохання злуду й далі — в світ!

Та до польоту крил нема,
Хоч туга в серці молодім
Горить і кличе в світ давно.

О Боже, освяти мій дім —
Там мати і рідня сама…
Ах, нащо серце нам дано?!

Зачинені у мріях з болем правди,
Ми здобувати мусимо знаття,
Досліджувати людські душі й знади,
Шукати ідеального буття,

І все заглушувати без пощади,
Що жертвує нам доля для життя,
І тільки віщувати майбуття,
Щоб потім зникнути, як прах, назавжди.

Ілюзіями живемо, хоч нас
Життя обдурювало вже не раз,
Хоч потрапляєм від спокуси в скруту.

Метляє нами доля, без вини
Караємося і п'ємо отруту,
Що нам підносять підлі брехуни.

О земле, я люблю, кохаю до нестями
Тебе, немов свою коханку, залюбки
Сплітати прагну я тобі із зір вінки,
Тебе оточувать безсмертними хвалами.

На просторі твоїм чудові писанки
Я бачу — в зелені ти блискаєш світлами,
Братерства й любощів палахкотять зірки;
Чого ж я прагну ще? Звідкіль душі надлами?

Душа ридає. Мрій нема вже. Тільки — біль.
Ні сонця, ні весни, лиш темінь зловорожа,
І на твоїх ланах — каміння та кукіль.

Я не люблю тебе! Що це? Чи воля Божа?
— О Христе, звідкіля ця зміна: не люблю.
Що сталося, скажи? Орю чужу ріллю…

За полем поблискує смужка пшениці
Дозріла — на соннім лісів рубежі;
Колосся схиляється аж до межі
В сумному шептанні: «А де мої жниці? »

І жниці прийшли — молоді, міднолиці;
В снопи кладучи колоски-сторожі,
Зашурхали глухо серпи, як ножі,
І співи прадавні знялись, наче птиці.

Там пісня пливе і пливе в небеса,
Крізь біле колосся проходить журливо
І губить у пущах перо вогневе…

До мене та пісня пливе, і зове,
І в серці дзвенить, як у травах коса:
«Ти, брате, сіяч… ну, а де твоє жниво?»

По межах рідних, де розора,
Попід склепінням неба сивим,
Натхнений спокоєм зрадливим,
Сную, неначе тінь сувора.

За мною — ворог — сум, потвора,
Із нашептом глухим, гидливим:
— Невже ти хочеш буть щасливим
Сьогодні ж тут усе, як вчора!

Усе живе тим самим Богом, —
У дні весняні благовісні
Із себе не здирає плісні…

Орач крокує перелогом,
Могилу шарпає нарогом,
Не знає батькової пісні.

Володар кволий твій одбився од наук
Величної доби Зигмунда й літ терпіння.
Він «Поділ» стверджує в чужині й до вдуріння
Все лічить, скільки мав дубів та хвойних штук.

А ти — слід розкоші й трудів численних рук —
Стоїш, де одцвіли магнатські покоління.
І цегла падає з прогнилого склепіння,
І шпари, й тріщини засновує павук.