Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

комета спалить Землю до стебла!
О плоде люттю струєного чрева, —
зникай з трутизною свого житла!

Життя моє, немало ти знесло
ударів долі на шляху крутому;
стогнали струни почувань од лому,
що бив по них, так ніби мстився зло;

то дрібнолюддя дух мені товкло,
охоче до жорстокості й погрому,
аж тут на біль мій, на стражденну втому —
цей хрест війни жахної… Чересло

так в землю не втинається від спіху,
що він затявся в мене і тепер
стримить, важкий, нагадуючи віху,

де видно письмена вогненних пер —
століттю, поколінню на потіху —
культура — ха-ха-ха — як людожер!..

Хто спричинив спустошення і крах,
це здичавіння і моральність хвору?
Хто людство звів з ясного крутогору
в трясовину? Хто плодить смерть і страх?

Хто смокче кров, як той упир? Хто враг
життя й дороги, що простує вгору?
То самолюбство! Й досі ту потвору
повергнути ніхто не може в прах!

Хоч простору для всіх на світі досить,
воно на світ показує: «Моє!»
Як лиш настигне слабшого — термосить,

здирає, гнобить, кривдить, нищить, б'є;
зжере всю Землю — жерти ще попросить —
та іншому і крихти не дає!

Дух владолюбія, тиран століть,
то він, закутий в панцирі, при зброї
на обрії, мов хмар важких сувої,
здавивши горло людськості, — стоїть;

він — руху страх, очища — жовчна їдь,
так лицемірно в скрушнім супокої
молитву творить, ласки пресвятої
благає — о, найгірше із порідь!

Про те ж і не подумає ніколи,
що сказано в Писанні: «Не убій!»
Він, мов ягнят в різницю на заколи,

жене людей, кривавий лиходій,
він світ вдягає в пломені й кодоли,
взуває — в попіл, кличе на розбій!

Розкручена, як вир, гримить війна,
реве, подібна до Левіафана,
б'є плавниками, жадібна й захланна,
ковтнути хоче цілий світ вона;

її пащека пажерна й страшна
все людське поглинає, все —до грана,
і вивергає з себе гній, мов рана,
на берег вигортає смуток дна!

Спустошена земля стоїть облогом,
фронтами розпанахані ґрунти,
міста розвалені, а над розлогим,

нужденним світом — лиш плачі й хрести…
Хто перед справедливістю та Богом
повинен за те все відповісти?!

О надвечірній, лагідній порі
зберуться ті, хто залишився дома;
і мати, й батько — ох, очей судома! —
на призьбі сядуть зморені й старі;

внучат громадка ждатиме зорі,
що заряхтить, принадна й незнайома…
прийде невістка, сплакана сірома,
присяде поруч у важкій журі.

А донечка в саду, вона до рання
проплаче за коханим крадькома,
бо й він пішов на те косарювання

з її братами, де лиш кров сама…
Хто відповість за тих людей страждання,
за сльози й біль, що їм кінця нема?

Де лицар, благородний богатир,
що спинить різанину чудом слова?
Чи ти людина вже сивоголова,
чи юний муж, скажи: «Хай буде мир!» —

і світовий тебе прославить шир!
Стяг білий підніми, хай вщухне плова
смертей і куль! Де ж бойні останова?
Чи сатанітиме кривавий пир

до вичерпу? Невже на силу сила
допоти йтиме, доки з них одна
не згине? Буде краща та, що вбила?

Невже повинна лютість руйнівна
собі припнути перемоги крила,
бо вища у жорстокості вона?

А що, як пекло те відклекотить,
чи спокою доба навік настане?
Чи всім засяє сонце полум'яне
добра і справедливості ту ж мить?

Сама собі злоба накаже: цить?
Не буде зброї? Скрушаться кайдани?
Обличчя людства мудре й осіянне
різьбитиме лиш праці ненасить?

Чи буде світ чистішим після бурі
кривавої? Чи вим'якне тверда
душа зарозумілості в баюрі?

Чи горе вдарить іменем стида —
подоланого? Чи сягне в бравурі
звитяжця — помсти іменем — біда?

Чи гекатомби стлумлених офір,
каліцтва, виборені в людській зваді,
понищені й покинуті в безладді
труди й здобутки людства з давніх пір,

чи все оте очистить серця зір
і стане новим війнам на заваді,
і тих, що нагорі стоять, при владі,
струсне — їх пам'яті наперекір?