Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Великий дзвін гуде, сичать в каміні дрова,
І дзиґарі хриплять, тимчасом як розмова
Серед брудної гри зринає знов і знов:

То дама пікова й фатальний спадок дами
Старезної, валет чирвовий, до нестями
Висварюють свою померлу вже любов.

Боюся вас, ліси, темнющі, як собори,
Ревете, як орган, аж тріскає блакить.
У серці людському, де поселилось горе,
Відлунок вашого моління двиготить.

Ненавиджу тебе, бунтливий Океане,
В мені твій дух живе. А цей прогірклий сміх
Подоланих людей, що в душах носять рани,
Я чую в реготі важких валів твоїх.

Я міг би полюбить твоє, о Ноче, поле,
Якби не мова зір, мені така ясна, —
Шукаю всюди й скрізь порожнє, темне, голе…

Але із присмерку, немов із полотна,
На мене дивляться померлі вже істоти,
І їхніх поглядів мені не побороти.

Природо, той дає тобі
Свій запал, той — свою содому!
Те, що могила, смерть одному,
Для іншого — життя в гульбі.

Гермесе таємничий, мною
Керуєш, через те не раз
Я почуваюсь, як Мідас,
Алхімік з долею сумною.

Я обертаю злото в мідь,
А рай — у пекло, вроду — в гидь,
І в савані важкої млиці

Знаходжу трупа мимохіть,
І зводжу на небесній криці
Лиш саркофаги та гробниці.

Відповідай, розпусний грачу,
Які думки в душі на дні
Розбуджує це небо з мряччю,
Це хмар'я в блискавок огні?

Коли непевне й темне бачу,
То радісно стає мені.
Я, мов Овідій, не заплачу
За раєм Рима в чужині.

О небеса важкі й подерті,
Я в тучах пізнаю рої
Надій і марення свої,

Що їх несуть на марах смерті,
А в сяйві — Пекло постає,
Де серце тішиться моє.

О, не вгамовуйся, любове,
Зігрій мене в своїй жаді!
Дай серцю палахтіння нове!
Diva! Supplicem exaudi!

О пристрасте, моя богине,
О вогне з підземельних ям,
Дай полум'я душі, що гине,
Верни життя в спустілий храм!

Будь королевою для мене!
З'явись у вигляді сирени,
У масці з плоті або в сні

Містичному яви мені
Своє обличчя невідоме,
О пристрасте, гнучкий фантоме!

Чи ти на полюсі, де льодові химери,
Чи в тропіках душних, на світлі вбивчих лез,
Чи ти служник Христа, чи підданий Кіфери,
Чи ти хмурний бідак, а чи блискучий Крез,

Чи городянин ти, чи мешканець печери,
Скиталець без житла, як той бездомний пес,
Ти з жахом дивишся у таємничі сфери,
В глибини зоряних, непізнаних небес.

Тремтиш! Вгорі — стіна, важке склепіння, стеля,
Що здушує, гнітить, як темне підземелля,
А поруч — маскарад і буфонадна бридь;

О небо! Покришка на казані, в котрому,
То затихаючи, то з гуркотами грому
Все людство клопітне клекоче і кипить.

У серці жовтий Змій сидить,
Неначе владар на престолі;
Він — зла вістун, ти — в його волі.
Ти кажеш: «Хочу!» — «Ні!» — сичить.

Очима впийся в Зір Наяди
Чи в Сатиресу, повну знади,
А Зуб: «Ти що? Забув сім'ю?»

Роби дітей, шліфуй щосили
Слова чи мармурові брили,
А Зуб: «Я бачу смерть твою!»

Сяйнула мрія чи надія,
Та чути — Змій сичить, авжеж!
Ти ні хвилини не живеш
Без попереджень злого Змія!

Звалився серафим, мов той орел, із неба,
Схопив безвірника за чуба й за рукав:
«Я — добрий Ангел твій, ти ж — темнота й ганеба,
Наказую, щоб ти закон любові знав!

Любити мусиш всіх і мусиш бути милим
Для дурня й покруча, для злодія й ракла,
Щоб ти Ісусові зіткав під ноги килим
Із милосердного свого чуття й тепла!

Такою є Любов! І хай во славу Бога
Екстазом спалахне твоя душа убога;
Ця пристрасть істинна всім радощі несе!»

Б'є Ангел грішника важкими кулаками,
Безтямно мучить, б'є, бо й любить же без тями,
А той повторює: «Не хочу я, і все!»

Оселя тиха і священна,
На подушках, як наречена,
Лежить ця дівчина пещена,

Рукою обвіває грудь,
Так, наче відганяє нудь,
А десь плачі басейнів чуть.

Це Доротея. Без упину
Вода, неначе в забутті,
Співає, щоб оцю дитину
Заколихати на хвилину.