Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Так позолота, меблі і клейноди,
Металів цінних ніжне волокно,
Все стало, мов для ясності вікно,
Оправою для осяйної вроди.

Здавалось їй, що лагідний атлас,
Та ніжні оксамити і блавати
її кохають палко, й напоказ

Вона любила голизну давати
Під поцілунки їм і раз у раз
Являла граціозність мавпеняти!

Хвороба й смерть на сірі попелища
Зведуть вогонь, що радощі дає,
Із сяйва, що несли палкі очища,
Із уст, де серце втоплено моє,

З цілунків запахущих, як бальзами,
З нестями, що мов блискавка несе,
Залишиться блідими олівцями
Накреслений малюнок. От і все.

Та й він, як я, на самоті вмирає,
Бо час, немов нещадний лиходій,
Жорсткими крилами його стирає.

Життя й Мистецтва чорний кате, стій!
Не вб'єш тієї, що була зорею,
І втіхою, і славою моєю!

Я радо віддаю тобі ці вірші з тим,
Щоб, як моє ім'я в будущину незнану
Приплине, ніби лодь валами океану,
І там будитиме думок снагу й нестрим,

Щоб ти у пам'яті, непевній, наче дим,
Стомляла читачів, неначе звук тимпану,
І братнім ланцюгом, м'яким, як сон туману,
Прикутою була до цих високих рим.

Створіння прокляте, якому від безодні
Земної до небес, у промені Господні,
Крім мене одного, співмірності нема,

О ти, що топчеш нас і нам даєш отуху,
Могутній янголе, бронзовочолий духу
З камінним поглядом, о статує німа!

«Звідкіль іде на вас, подібна до прибою,
Ця хвиля скорбності глибока й навісна?»
Коли врожай сердець зібрали ми з тобою,
Тоді життя — це всім відома таїна,

Це простий біль, немов твоє радіння юне,
Він видимий для всіх без чарівної гри.
Тож помовчи, моя допитлива красуне,
Хоч ніжний голос твій, та все ж не говори.

Мовчи, наївна! Будь весела, як дитина:
Буває, не Життя, а Смерті павутина
Тримає міцно нас, мов кайданів сувій.

Тож дай моїй душі хмеліти від омани,
Пірнати в глиб очей твоїх, як в океани,
Дрімати в затінку твоїх великих вій!

Що цього вечора, моя душе убога,
Самотня й стомлена, що нині скажеш ти
Божественній красі, яку збагнуть незмога,
Чий зір тебе підняв і наказав цвісти?

Ми гордощі свої обернемо в похвали
І скажем: Дух її сяйнистий, мов алмаз!
Це врода Ангела, що все в ній досконале,
У світло поглядом вона вдягає нас.

Чи то на вулиці, чи в самотині, вдома,
Вона з'являється у вигляді фантома,
Як палахкий вогонь, і каже спроквола:

«Заради мене ви любіть лише Прекрасне,
Я — Ангел-захисник від ницості і зла,
Мадонна й Муза я, і сяйво непогасне!»

Проходять погляди, ці очі, сяйва повні,
Що намагнітив їх учений херувим.
Божественні брати, мої брати духовні,
Проходять і печуть тим зором вогняним,

Вони, рятуючи від пастки та наруги,
На шлях Прекрасного скеровують мене.
Господарі мої, мої покірні слуги,
їм підкоряється єство моє сумне.

Містичним світлом ви палаєте, зіниці,
Так свічі вдень горять, печальні жалібниці,
Та блідне їх вогонь у сонця мережі…

Смерть прославляючи, горить їх волоконце,
А ви ж співаєте Пробудження душі,
Світила, що його не згасить жодне сонце.

Як до розпусника в сіянні Ідеалу
Заходить світло дня, рум'яне, мов дитя,
Тварюка заспана вчуває каяття,
І ангел будиться в гидкій душі помалу.

Для очманілого, який страждає, й снить,
І згадує свої блазенства низькородні,
Вже відкривається принадливість безодні,
Духовних просторів незаймана блакить.

Так, чиста й сяюча, ясна моя Богине,
Твій вид у спогаді переді мною лине,
Над оргій рештками, над чадом марноти.

Зникає світло свіч на сонці, бо найдужче
Світило в небесах — така звитяжна й ти,
О світляна душе, о сонце невмируще!

— Ви — небо осені рожеве і прозоре!
Мене ж поглинула печалі темна хлань,
Що, відступаючи, лишає, наче море,
На вибляклих устах болото спогадань.

Намарно, подруго, в ласкавості й довірі
Ти до грудей моїх зомлілих припадеш,
Немає серця там — його пожерли звірі,
І жінки лютий зуб впивався в нього теж!