Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Коли я в ліжку був э єврейкою жахною,
Як мрець коло мерця, лежав у темнині,
Я мріяти почав про ту, що тільки в сні
Приходить, сповнена скорботою сяйною.

Я очі уявляв, ласкаві і сумні,
Волосся, що тече косою запашною.
Забутий запах плив, як вітерець весною,
Жагу кохання він міг принести мені.

Я ніжив би твоє благословенне тіло,
Від ніг до чорних кіс нестримно й очманіло
Глибоких пестощів я б розгортав скарби,

Якби, о владарко жорстоких, о, якби
Зуміла ти плачем од почувань справжденних
Затьмити розкоші своїх зіниць студених.

Моя нахмурена красуне, повна знуди,
Як ти під мармуром лежатимеш в землі,
І яма дощова, де простінки гнилі,
Твоєю спальнею й твоїм палацом буде,

Як брила, душачи твої лякливі груди,
Не дасть підняти рук у тім вузькім житлі,
А ноги, що були легкі, як мотилі,
Не зможуть зрушитись од жодної обуди,

Могила, подруга безмежних мрій моїх,
Повірниця моя, що пригортає п'янко,
Шепне тобі в ночах, де снів нема, ні втіх:

«Ну що ти виграла, цнотлива куртизанко,
Все те зневаживши, за чим і мрець в тужбі?!»
Хроб шкіру гризтиме, як докір злий, тобі.

Прийди до мене, котику, і сядь
Мені на колихливі груди;
Зануритись дозволь у непроглядь —
В твої очиська-ізумруди.

Як дотикаюся до лап твоїх,
Як гладжу еластичне тіло,
Як пальці, захмелівши від утіх,
По шерсті ходять очманіло,

Свою дружину згадую — вона
Як ти, очима в позолоті,
Мене, тварино мила, протина,

Й від смаглої сяйної плоті,
Де випещена ніжно кожна п'ядь,
Йдуть небезпечні пахощі й п'янять!

Два воїни зійшлись у поєдинку — свище
Залізна зброя, кров на вітрі мерехтить;
Цей брязкіт і двобій — то молодості грище,
То двох сердедь жага й кохання ненасить.

Мечі зламалися, як молодість! До бою
Йдуть зуби й нігтики чи, власне, пазурі;
О, це вже гнів сердець достиглих, що любов'ю
Поранені навік у войовничій грі.

І, один одного стискаючи, химерні
Герої наші в яр скотилися давно,
Там їхня кров горить, як плід в осіннім терні.

Там — пекло! Друзі там! Котімся й ми на дно,
Моя воїтелько, без докорів сумління,
Щоб наших зненавид увічнити шаління!

Вдяглося сонце в креп. Селено, будь і ти,
О радосте моя, подібною до тіні,
Згубися в темноті а чи в бездоннім Спліні,
Знімій, засни навік в туманах висоти.

Люблю твій темний лик! А хочеш — то світи,
Пишайся в напівтьмі, в місцях, де повно тліні,
Де Безум палахтить у чорнім маревінні!
Це добре! З піхов геть, сяйний кинджале мсти!

Запалюй од свічок своє похмуре око,
Запалюй хіть в очах, що дивляться жорстоко,
Будь чорним, наче тьма, червоним, наче грань;

Для мене втіха — все! Ти чуєш, серце чуле
Шле фібрами всіма до тебе сто волань:
Обожнюю тебе, мій милий Вельзевуле!

В безодні незглибимої печалі,
Де тоскна Ніч, володарка німа,
Де промінця веселого нема,
Сиджу, неначе в темному підвалі,

Митець, кому глузливе божество
На пітьмі малювати повеліло;
З могильним апетитом власне тіло
Я обертаю на смачне їство.

Втім, зблискує у темностях зірниця,
І, начебто народжена в раю,
Із неї постає краси цариця;

Свою відвідувачку впізнаю:
Так, це вона! Хоч ніби чорна з'ява,
Та мерехтка, світлиста й величава.

Читачу мій, чи довелося вам
Захмелюватись, наче від кохання,
Від мускусу пахкого й колихання
Курінь, що ними виповнений храм?

Глибокі чари — завжди повертання
В минувшину п'янку, мов фіміам;
Цілунками коханці до нестям
Збирають з тіла квіти спогадання.

Здіймався дикий, хижий аромат
З її волосся, начебто з кадила,
Що в нім ятряться молодощі й сила;

І плаття чи муслін, а чи блават,
І її плоть благословенна й чиста —
Все пахло, наче шкіра хутряниста.

Як гарна рама, що не задля моди,
А для краси чудовне полотно,
Від світу відокремлює й воно
Стає явою власної природи,