Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Якби ти міг сказати: «Ось дитя,
Ось відбиток живий моєї вроди,
Ось підсумок всього мого життя
І скарб, де сяють всі мої клейноди», —

Знайшов би, поруч з холодом старим,
Гарячу кров і юності нестрим!

Глянь в дзеркало й скажи: негайно треба
Творити з цього виду інший вид,
А ні — то зрадиш світ і волю неба,
Даси жоні якійсь безплоддя встид.

Де є така, що в пору ораниці
Для плуга й сіву лона не дає?
Де той, хто в плоті власній, як в гробниці,
Готов потомство поховать своє ?

В тобі, як в дзеркалі, відбилась мати,
її весна, що відцвіла давно.
І ти, відцвівши, міг би так впізнати
Свій красен час крізь старості вікно!

Життя безпам'ятне стає ганьбою —
Ти вмреш — і образ твій помре з тобою.

Красо недбала, чом же ти сама
Свій спадок прогайновуєш до згуби?
Дає природа, та не задарма, —
Беруть у неї в борг свободолюби.

Скупарю нехосенний, чом тремтиш
Над тим, що ти дістав для віддавання?
Лихварю некорисливий, куди ж
Піде твій скарб, як мить проб'є остання?

Торгуєшся з собою, мов шахрай,
Кому обдурювати — насолода.
А чим сквитаєшся — себе спитай,
Коли покличе на спочин природа?

Невіддана краса — печальний мрець,
А віддана — життя й життів творець!

Години йдуть, од них нема сохрани,
Бо невблаганне їхнє ремесло:
Годиннику підвладні всі тирани,
Він — досконале й справедливе зло.

Невтомний час нечутно робить кроки,
Заводить в зиму літо молоде,
Скидає лист, спиняє в древах соки
І на красу наготну сніг кладе.

Спливає літо в течії природи,
Але, ув'язнене в тюрмі зі скла,
Лишає пахощі своєї вроди,
Хоч та й не пам'ятає ким була.

Хай росні квіти й стрінуться з зимою,
Та їх душа зостанеться живою.

Хай же й тебе не заторкне зима,
Допоки грає твого літа сила;
Помнож красу скарбницями всіма,
Доки вона сама себе не вбила.

Лихварство щодо вроди — то не гріх,
Бо ощасливлює й дає розраду;
Ти виберешся із боргів своїх
І не порушиш світового ладу.

Десятикратно будеш ти щаслив,
Коли нащадків матимеш десяток,
Що вдіє тому смерть, хто залишив
Життя потомству — свій найбільший статок?

Не будь же скнарою, красо жива,
Щоб з тебе не сплодилась лиш черва.

Глянь, як встає на сході з-за туману
Палахкотлива сонця голова,
І будить в серці трепетність рахманну
Священної величності ява.

Але, зійшовши на небесні строми,
Неначе в розквіті снаги юнак,
Світило пригасає від натоми,
Ряхтить в його промінні смерті знак.

Коли ж його велична колісниця
Поїде звільна трактом низовим,
Вже починають в інший бік дивиться
Ті очі, що так стежили за ним.

Тобі, хто сяє, наче дня вершина,
Щоб смерть перемогти, потрібно сина.

Твій голос — музика, то чом же ти
Сприймаєш, наче сум, музичні звуки?
Чом любиш те, що здатне принести
Хвилини смутку й щемної докуки?

Чи гармонійна злагода звучань,
Повінчаність весела та бадьора
Тебе спечалює, мов смутку хлань,
Бо ж то твоїй самотності докора?

Прислухайсь, як мелодію свою
Перекидають одна одній струни,
Що схожі на розспівану сім'ю —
Батьки щасливі та потомство юне.

Та пісня каже: «Щезни, самото,
Якщо ти завжди сам, то ти — ніхто!»

Чи не тому живеш ти самотою,
Що скорбнощі вдови страшні тобі?
Та, як помреш бездітним, над тобою
Світ-сирота похилиться в тужбі.

Світ буде удовицею ридати,
Що ти єство не повторив своє,
Що після себе не лишив дитяти,
В якім дружина мужа впізнає.

Бач, є на світі різне марнотратство:
Що в світ пішло, світ зужиє сповна,
Та втратить людської краси багатство,
Як сам ти не зужив того майна.

Хто дар краси так легковажно губить,
Той ні себе, ні іншого не любить.

Не любиш ти нікого? Не страма?
Чи ти не маєш справді почування,
Чи, коханий напевно багатьма,
І не впізнаєш, де твоє кохання?

Чи так тебе ненависть пойняла,
Що сам себе ведеш до місця страти,
Руйнуєш пишний дах того житла,
Яке ти сам повинен обновляти?