Пауль Целан - Нічийна троянда

Чи ж не прийшли з ним долоні тоді, сторожкі,
чи ж не прийшло те бездонне
в око келиху втоплене щастя?
Чи не прийшла, облямована віями,
по-людському співаюча березнева сурма, світлодайна,
тоді, в далечінь?

Чи не збився з дороги поштовий голуб, чи можна було
розшифрувати його кільце? (Всі ці
хмари навколо нього — їх можна читати.) Чи зграя
цим переймалася? І чи помітила
й далі собі полетіла, коли він відбився?
Еллінґ [83] еллінґ (гол. helling) — спеціальна похила площина (стапель), на якій закладається й будується корпус корабля. , похилий, мов дах, — на голубине
перо покладено все плавуче. Крізь перебірки
кривавиться звістка, задавнене
юно ширяє над бортом:

Через Краків
прибув ти, на Ангальтськім
вокзалі [84] Ангальтський вокзал — під час поїздки Целана в 1938 р. на навчання до французького міста Тур маршрут пролягав через польське місто Краків та Ангальтський вокзал у Берліні.
очам твоїм навстріч клубочився дим,
він був уже завтрашнім. Під
павлоніями
ти бачив, як оголялись ножі,
знову й знову,
гострі навіть на віддалі (Quatorze
juillets. Et plus de neuf autres [85] Quatorze / juillets. Et plus de neufautres (франц. «Чотирнадцять / липнів. І більше, ніж дев'ять інших). 14 липня, перший день, який Целан 1948 р. провів у Парижі, є національним святом на честь штурму Бастилії (1789), яке зазвичай відзначається на вулицях піснями й танцями. Форма множини вказує на 14 таких святкових днів від 1948 р. до часу виникнення вірша, більше дев'яти років лежать між листопадом 1938 р., першим Целановим перебуванням у Парижі, й липнем 1948 р. .)
Геть покривлені, мавп'ячі, косороті
вдавали прожите. Якийсь чолов'яга
вийшов, загорнутий у транспарант
до юрби. Він клацнув
себе,
сувенірчик на пам'ять. Авто-
спуском був
ти.

О, це дружнє бра-
тання сердець. Але знову
там, куди ти повинен прибути, лиш єдиний
правдивий
кристал.

Es ist alles anders, als du es dir denkst, als ich es mir denke,
die Fahne weht noch,
die kleinen Geheimnisse sind noch bei sich, s
ie werfen noch Schatten, davon
lebst du, leb ich, leben wir.

Die Silbermünze auf deine Zunge schmilzt,
sie schmeckt nach Morgen, nach Immer, ein Weg
nach Russland steigt dir ins Herz,
die karelische Birke
hat
gewartet,
der Name Ossip kommt auf dich zu, du erzählst ihm,
was er schon weiß, er nimmt es, er nimmt es dir ab,
mit Händen,
du löst ihm den Arm von der Schulter, den rechten, den linken,
du heftest die deinen an ihre Stelle, mit Händen,
mit Fingern, mit Linien,

— was abriß, wächst wieder zusammen —
da hast du sie, da nimm sie dir, da hast du alle beide,
den Namen, den Namen, die Hand, die Hand,
da nimm sie dir zum Unterpfand,
er nimmt auch das, und du hast
wieder, was dein ist, was sein war,

Windmühlen

stoßen dir Luft in die Lunge, du ruderst
durch die Kanäle, Lagunen und Grachten,
bei Wortsinn,
am Heck kein Warum, am Bug kein Wohin, ein Widderhorn
hebt dich
— Tekiah! —
wie ein Posaunenschall über die Nächte hinweg in den Tag,
die Auguren
zerfleischen einander, der Mensch
hat seinen Frieden, der Gott
hat den seinen, die Liebe
kehrt in die Betten zurück, das Haar
der Frauen wächst wieder,
die nach innen gestülpte
Knospe an ihrer Brust
tritt wieder zutag, lebens-,
herzlinienhin erwacht sie
dir in der Hand, die den Lendenweg hochklomm, —

wie heißt es, dein Land
hinterm Berg, hinterm Jahr?
ich weiß, wie es heißt.
Wie das Wintermärchen, so heißt es,
es heißt wie das Sommermärchen,
das Dreijahreland deiner Mutter, das war es,
das ists,
es wandert überallhin, wie die Sprache,
wirf sie weg, wirf sie weg,
dann hast du sie wieder, wie ihn,
den Kieselstein aus
der Mährischen Senke,
den dein Gedanke nach Prag trug,
aufs Grab, auf die Gräber, ins Leben,
längst
ist er fort, wie die Briefe, wie alle
Laternen, wieder
musst du ihn suchen, da ist er,
klein ist er, weiß,
um die Ecke, da liegt er,
bei Normandie-Njemen — in Böhmen,
da, da, da,
hinterm Haus, vor dem Haus,
weiß ist er, weiß, er sagt:
Heute — es gilt.
Weiß ist er, weiß, ein Herzstrahl,
ein Fluss,
du kennst seinen Namen, die Ufer
hängen voll Tag, wie der Name,
du tastest ihn ab, mit der Hand:
Alba.

Все інакше, ніж думаєш ти, ніж думаю я,
стяг іще майорить,
ще існують малесенькі таємниці,
вони відкидають ще тіні, якими
ти живеш, я живу, ми живемо.

Срібняк розтає на твоїм язиці,
він має присмак світанку, всякчасності, шлях
у Росію зринає у серці твоїм,
карельська береза
віддавна
чекала,
ім'я Осип [86] ім'я Осип — російський поет Осип Мандельштам, якому присвячена збірка «Нічийна троянда». прилине до тебе, ти розкажеш йому
те, що йому вже відоме, воно це приймає, воно
це знімає долонями,
ти руку відділиш йому від плеча, десницю, шульгу,
причепиш свої на їх місце, з долонями, пальцями,
з плетивом ліній

— відірване знову зростеться —
ось маєш їх, ось же візьми їх, ось маєш їх двійко,
ім'я та ім'я, руку та руку,
візьми ж їх собі як заруку,
він це візьме, й ти матимеш знов
те, що твоє, що було чужим,

Вітряки

надувають повітря в легені твої, ти веслуєш
по каналах, лагунах і ґрахтах,
в сяйві слова,
жодних Чому на кормі, на носі ніяких Куди, шофар [87] Див. примітку 88.
піднімає тебе