Пауль Целан - Нічийна троянда

Es war Erde in ihnen, und
sie gruben.

Sie gruben und gruben, so ging
Ihr Tag dahin, ihre Nacht. Und sie lobten nicht Gott,
der, so hörten sie, alles dies wollte,
der, so hörten sie, alles dies wusste.

Sie gruben und hörten nichts mehr;
sie wurden nicht weise, erfanden kein Lied,
erdachten sich keinerlei Sprache.
Sie gruben.

Es kam eine Stille, es kam auch ein Sturm,
es kamen die Meere alle.
Ich grabe, du gräbst, und es gräbt auch der Wurm,
und das Singende dort sagt: Sie graben.

O einer, o keiner, o niemand, o du:
Wohin gings, da's nirgendhin ging?
0 du gräbst und ich grab, und ich grab mich dir zu,
und am Finger erwacht und der Ring.

Земля була в них, а вони
копали.

Вони копали й копали, так спливали
їхні дні, їхні ночі. І вони не славили Бога,
який, як чули вони, жадав цього всього,
який, як чули вони, відав про все це.

Вони копали й не чули більше нічого;
вони не ставали мудріші, не співали пісень,
не вигадували для себе іншої мови.
Вони копали.

Надходила тиша, надходила буря, відтак
надходили води морів.
Я копаю, ти також копаєш, копає й хробак,
і співоче там мовить: вони також копають свій рів.

О хтось, о ніхто, о жоден, о ти:
Куди ж воно йшло, що нікуди не вийшло правцем?
О, ти копаєш, копаю і я, щоб до тебе прийти,
і на пальці у нас уже проростає кільце.

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen,
das wir gelesen haben.
Die Jahre, die Worte seither.
Wir sind es noch immer.

Weißt du, der Raum ist unendlich,
weiß du, du brauchst nicht zu fliegen,
weißt du, was sich in dein Aug schrieb,
vertieft uns die Tiefe.

Це слово про шлях-до-глибин,
прочитане нами.
Ці літа, ці слова відтоді.
Ми все ще такі, як і перше.

А знаєш, цей простір безмежний,
а знаєш, тобі не потрібно літати,
а знаєш, що все, закарбоване в оці твоїм,
поглиблює нам глибину.

Bei Wein und Verlorenheit, bei
beider Neige:

ich ritt durch den Schnee, hörst du,
ich ritt Gott in die Ferne — die Nähe, er sang,
es war
unser letzter Ritt über
die Menschen-Hürden.

Sie duckten sich, wenn
sie uns über sich hörten, sie
schrieben, sie
logen unser Gewieher
um in eine
ihrer bebilderten Sprachen.

З вином і самотністю, з
рештками їх на денці:

верхи я мчав крізь сніги, ти чуєш,
мчав із Богом у далеч — ця близькість, коли він співав,
це був
наш останній галоп через
бар'єри людей.

Вони нахилялись, коли
чули тупіт копит над собою, вони
щось нотували, вони
перебріхували наше іржання
на одну зі своїх
надто барвистих мов.

Vom Zuviel war die Rede, vom
Zuwenig. Vom Du
und Aber-Du, von
der Trübung durch Helles, von
Jüdischem, von
deinem Gott.

Da-
von.
Am Tag einer Himmelfahrt, das
Münster stand drüben, es kam
mit einigem Gold übers Wasser.

Von deinem Gott war die Rede, ich sprach
gegen ihn, ich
ließ das Herz, das ich hatte,
hoffen:
auf
sein höchstes, umröcheltes, sein
haderndes Wort —

Dein Aug sah mir zu, sah hinweg,
dein Mund
sprach sich dem Aug zu, ich hörte:

Wir
wissen ja nicht, weißt du,
wir
wissen ja nicht,
was
gilt.