Пауль Целан - Від порога до порога

Ich hörte sagen, es sei
im Wasser ein Stein und ein Kreis
und über dem Wasser ein Wort,
das den Kreis um den Stein legt.

Ich sah meine Pappel hinabgehn zum Wasser,
ich sah, wie ihr Arm hinuntergriff in die Tiefe,
ich sah ihre Wurzeln gen Himmel um Nacht flehn.

Ich eilt ihr nicht nach,
ich las nur vom Boden auf jene Krume,
die deines Auges Gestalt hat und Adel,
ich nahm dir die Kette der Sprüche vom Hals
und säumte mit ihr den Tisch, wo die Krume nun lag.

Und sah meine Pappel nicht mehr.

Я чув, як казали, немовби
є камінь і коло в воді,
а понад водою є слово,
що колом вперізує камінь.

Я бачив, як бігла тополя моя до води,
я бачив, як руку свою вона в глибину застромила,
я бачив, коріння її, що ночі у неба благало.

Я не квапився слідом за нею,
я підняв із землі тільки крихту,
що схожа шляхетністю з оком твоїм,
я зняв тобі з шиї намисто зі слів
і оторочив ним стіл, де лежала та крихта.

І відтоді не бачив моєї тополі.

Im Spätrot schlafen die Namen:
einen
weckt deine Nacht
und führt ihn, mit weißen Stäben entlang —
tastend am Südwall des Herzens,
unter die Pinien:
eine, von menschlichem Wuchs,
schreitet zur Töpferstadt hin,
wo der Regen einkehrt als Freund
einer Meeresstunde.
Im Blau
spricht sie ein schattenverheißendes Baumwort,
und deiner Liebe Namen
zählt seine Silben hinzu.

У пізнім багрянці сплять імена:
котресь
твою ніч розбудить
і навпомацки з посохом білим його поведе
вздовж південного валу серця,
під кронами піній:
одна з них, на зріст людини,
попрямує до гончарного міста,
куди дощ повертає як друг
морської години.
В блакиті
вона промовить тіннообітне деревослово,
і наймення твоєї любові
долучить до нього свої склади.

Schweigenden Leibes
liegst du im Sand neben mir,
übersternte.
.................................
Brach sich ein Strahl
herüber zu mir?
Oder war es der Stab,
den man brach über uns,
der so leuchtet?

Мовчазною плоттю
ти лежиш на піску побіч мене,
всіяна зорями.
.................................
Може, промінь
пробився до мене?
Чи то був посох,
зламаний понад нами,
що так променисто сяє?

Da nun die Nacht und die Stunde,
so auf den Schwellen nennt,
die eingehn und ausgehn,

guthieß, was wir getan,
da uns kein Drittes den Weg wies,

werden die Schatten nicht
einzeln kommen, wenn mehr
sein soll als heute sich kundtat,

werden die Fittiche nicht
später dir rauschen als mir —

Sondern es rollt übers Meer
der Stein, der neben uns schwebte,
und in der Spur, die er zieht,
laicht der lebendige Traum.

Оскільки ця ніч і година
так нарече на порогах
тих, хто виходить і входить,

славним є зроблене нами,
та оскільки нам третє шляхів не вказало,

то тіні прийдуть не самітно,
хоч мало би бути їх більше,
ніж нині про це звістувалось,

і крила тобі прошумлять не пізніше,
ніж прошуміли мені —

Прокотиться легко над морем
той камінь, що линув над нами,
і в стрижні, який за собою залишить,
віднереститься немеркнучий сон.

Sieben Stunden der Nacht, sieben Jahre des Wachens:
mit Äxten spielend,
liegst du im Schatten aufgerichteter Leichen
— o Bäume, die du nicht fällst! —,
zu Häupten den Prunk des Verschwiegnen,
den Bettel der Worte zu Füßen,
liegst du und spielst mit den Äxten —
und endlich blinkst du wie sie.

Сім годин в лоні ночі, сім літ пильнування:
граючись топірцями,
ти лежиш у тіні посталих мерців,
— о дерева, які ти не валиш! —,
в узголів’ї твоїм пишнота умовчання,
злиденність слів у ногах,
ти лежиш і граєшся топірцями —
і врешті ти сяєш, як і вони.

Das Schwere, das du mir zuwarfst:
es macht mir den Stein nicht gewogen, der aufklafft,
wenn ich mit murmelndem Finger
in sein von Tiefen gekämmtes Haar greif.

Dich nur
neigt zu mir hin,
was du geworfen.

Rede von Blei.
Rede von Blei, sobald uns der Mond glänzt.
Strähle mein Pferd.
Strähle mein Pferd, wenn die Hand hier
das Brot bricht.
Reit’s an den Tisch hier zur Tränke.

Вагота, яку ти мені підкинув:
вона робить мій камінь незваженим, нині він зяє,
коли я лепечучим пальцем
торкаюсь його глибиною розчесаного волосся.

Тільки тебе
схиляє до мене
тобою підкинуте.