Пауль Целан - Від порога до порога

Задовго до вечора
повертає до тебе той, хто зміняв вітання на морок.
Задовго до дня
прокидається він
й роздуває, перш ніж піти, рештки сну,
сну, що просякнутий звуками кроків:
ти чуєш, як він обмірює далеч просторів
й закидаєш туди свою душу.

Die beiden Türen der Welt
stehen offen:
geöffnet von dir
in der Zwienacht.
Wir hören sie schlagen und schlagen
und tragen das ungewisse,
und tragen das Grün in dein Immer.

Обидві брами великого світу
розчахнуті навстіж:
тобою відчинені
у роздвоєну ніч.
Ми чуємо, як вони траскають, ляскають
і носять незнане,
і носять вінково-зелене в твоє барвінково-вічне.

Aufs Auge gepfropft
ist dir das Reis, das den Wäldern den Weg wies:
verschwistert den Blicken,
treibt es die schwarze,
die Knospe.

Himmelweit spannt sich das Lid diesem Frühling.
Lidweit dehnt sich der Himmel,
darunter, beschirmt von der Knospe,
der Ewige pflügt,
der Herr.

Lausche der Pflugschar, lausche.
Lausche: sie knirscht
über der harten, der hellen,
der unvordenklichen Träne.

До ока приживлено
пагін тобі, який лісам указував шлях:
збратаний з поглядом,
він проростає чорною
брунькою.

На всю широчінь небес пружить повіка весни.
На всю широчінь повіки простирається небо,
під ним, затінений брунькою,
оре Предвічний,
Господь.

Дослухайся до лемеша, дослухайсь.
Дослухайся: як він рипить
над твердою, сяйною,
над незапам’ятною сльозою.

Der uns die Stunden zählte,
er zählt weiter.
Was mag er zählen, sag?
Er zählt und zählt.

Nicht kühler wirds,
nicht nächtiger,
nicht feuchter.

Nur was uns lauschen half:
es lauscht nun
für sich allein.

Той, хто лічив нам години,
він лічить і далі.
Що ж він може лічити, скажи?
Він лічить і лічить.

Не стає холодніше,
ані нічніше,
ані вогкіше.

І лиш те, що нам слухати допомагало:
воно слухає нині
тільки самого себе.

Umbrische Nacht.
Umbrische Nacht mit dem Silber von Glocke und Ölblatt.
Umbrische Nacht mit dem Stein, den du hertrugst.
Umbrische Nacht mit dem Stein.

Stumm, was ins Leben stieg, stumm.
Füll die Krüge um.

Irdener Krug.
Irdener Krug, dran die Töpferhand festwuchs.
Irdener Krug, den die Hand eines Schattens für immer verschloß.
Irdener Krug mit dem Siegel des Schattens.

Stein, wo du hinsiehst, Stein.
Laß das Grautier ein.

Trottendes Tier.
Trottendes Tier im Schnee, den die nackteste Hand streut.
Trottendes Tier vor dem Wort, das ins Schloß fiel.
Trottendes Tier, das den Schlaf aus der Hand frißt.

Glanz, der nicht trösten will, Glanz.
Die Toten — sie betteln noch, Franz.

Умбрійська ніч.
Умбрійська ніч зі сріберним дзвоном і листям оливи.
Умбрійська ніч із камінням, яке ти приніс.
Умбрійська ніч із камінням.

Німий, хто прийшов у життя, німий.
Глеки перелий.

Глиняний глек.
Глиняний глек, з яким зрослася рука гончаря.
Глиняний глек, який рука тіні навіки замкнула.
Глиняний глек із печаттю тіні.

Хребти навкруги, кам’яні хребти.
Сірого мула впусти.

Важкоступний мул.
Важкоступний мул у снігу, що його найнагіша рука розсіває.
Важкоступний мул перед замкненим словом.
Важкоступний мул, що сном ласує із рук.

Блиск, неспроможний втішити, блиск.
Мертві ще жебракують, Франциск.

Voller,
da Schnee auch auf dieses
sonnendurchschwommene Meer fiel,
blüht das Eis in den Körben,
die du zur Stadt trägst.

Sand
heischst du dafür,
denn die letzte
Rose daheim
will auch heut abend gespeist sein
aus rieselnder Stunde.

Повніше,
оскільки й на це
сонцем оплинуте море засіявся сніг,
квітне лід у корзинах,
які ти несеш до міста.

Піску
ти волієш за це,
бо вдома остання
троянда
також прагне бути в нинішній вечір спожита
з години, що тихо струмує.

Aus getriebenem Golde, so
wie du’s mir anbefahlst, Mutter,
formt ich den Leuchter, daraus
sie empor mir dunkelt inmitten
splitternder Stunden:
deines
Totseins Tochter.

Schlank von Gestalt,
ein schmaler, mandeläugiger Schatten,
Mund und Geschlecht
umtanzt von Schlummergetier,
entschwebt sie dem klaffenden Golde,
steigt sie hinan
zum Scheitel des Jetzt.

Mit nachtverhangnen
Lippen
sprech ich den Segen:

Im Namen der Drei,
die einander befehden, bis
der Himmel hinabtaucht ins Grab der Gefühle,
im Namen der Drei, deren Ringe
am Finger mir glänzen, sooft
ich den Bäumen im Abgrund das Haar lös,
auf daß die Tiefe durchrauscht sei von reicherer Flut —,
im Namen des ersten der Drei,
der aufschrie,
als es zu leben galt dort, wo vor ihm sein Wort
schon gewesen,
im Namen des zweiten, der zusah und weinte,
im Namen des dritten, der weiße
Steine häuft in der Mitte, —
sprech ich dich frei
vom Amen, das uns übertäubt,
vom eisigen Licht, das es säumt,
da, wo es turmhoch ins Meer tritt,
da, wo die graue, die Taube
aufpickt die Namen
diesseits und jenseits des Sterbens:
Du bleibst, du bleibst, du bleibst
einer Toten Kind,
geweiht dem Nein meiner Sehnsucht,
vermählt einer Schrunde der Zeit,
vor die mich das Mutterwort führte,
auf daß ein einziges Mal
erzittre die Hand,
die je und je mir ans Herz greift!