Пауль Целан - Від порога до порога

Wo Eis ist, ist Kühle für zwei:
ich gab dir den Doppelnamen.
Du schlugst dein Aug auf darunter —
Ein Glanz lag über der Wuhne.

Nun schließ ich, so sprach ich, das meine —:
Nimm dieses Wort — mein Auge redet’s dem deinen!
Nimm es, sprich es mir nach,
sprich es mir nach, sprich es langsam,
sprich’s langsam, zögr es hinaus,
und dein Aug — halt es offen so lang noch!

Там, де лід є, там холод на двох.
На двох: тож приходь, я чекаю.
Навкруг тебе мов подих вогню —
Ти вийшла з троянди.

Я спитав: як же звали раніше тебе?
Ти сказала мені те ім’я:
сяйво попелу тліло у нім —
Ти вийшла з троянди.

Там, де лід є, там холод на двох:
я придумав для тебе подвійне ім’я.
Ти розплющила око своє попід ним —
Ополонка ряхтіла.

Що ж, тоді я заплющу своє, я сказав —:
Ось це слово — ним око говорить до ока!
Ось воно, прокажи-но за мною,
прокажи, прокажи-но неквапно,
прокажи-но неквапно, з ваганням,
й доти ока свого не заплющуй!

Du schlugst die Augen auf — ich seh mein Dunkel leben.
Ich seh ihm auf den Grund:
auch da ists mein und lebt.

Setzt solches über? Und erwacht dabei?
Wes Licht folgt auf dem Fuß mir,
daß sich ein Ferge fand?

Ти розкриваєш очі — я бачу, як мій морок оживає.
Я бачу його дно:
воно також моє і оживає.

Переправляється таке? Й прокинеться при цьому?
Чиє то світло йде за мною слідом,
що вже й поромник притьмом віднайшовся?

In Gestalt eines Ebers
stampft dein Traum durch die Wälder am Rande des Abends.
Blitzendweiß
wie das Eis, aus dem er hervorbrach,
sind seine Hauer.

Eine bittere Nuß
wühlt er hervor unterm Laub,
das sein Schatten den Bäumen entriß,
eine Nuß,
schwarz wie das Herz, das dein Fuß vor sich herstieß,
als du selber hier schrittst.

Er spießt sie auf
und erfüllt das Gehölz mit grunzendem Schicksal,
dann treibts ihn
hinunter zur Küste,
dorthin, wo das Meer
seiner Feste finsterstes gibt
auf den Klippen:

vielleicht
daß eine Frucht wie die seine
das feiernde Auge entzückt,
das solche Steine geweint hat.

В образі вепра
тупоче твій сон крізь ліси на краю надвечір’я.
Білим блискотом,
наче лід, від якого він відколовся,
проміняться ікла його.

Гіркий горіх
добуває він з-попід листя,
яке його тінь вирвала у дерев,
горіх,
чорний, як серце, яке ти відкинув ногою,
коли тут самотньо проходив.

Він прохромить його
і наповнить ліси хрюканням долі,
відтак його вниз пожене
до узбережжя,
туди, де море
найпохмурішу з оргій своїх
на бескидді провадить:

можливо,
ще якийсь плід
полонить його торжествуюче око,
що наплакало стільки каміння.

Versammelt ist, was wir sahen,
zum Abschied von dir und von mir:
das Meer, das uns Nächte an Land warf,
der Sand, der sie mit uns durchflogen,
das rostrote Heidekraut droben,
darin die Welt uns geschah.

Зібралося все побачене
на прощання з тобою й зі мною:
море, що котило нам ночі на берег,
пісок, що летів крізь них разом з нами,
іржаво-червоний вереск на схилі,
в якому для нас починався світ.

Gut, daß ich über dich hinflog.
Gut, daß auch ich mir erklang, als der Himmel dir quoll
aus den Augen.
Gut, daß ich sah, wessen Stern darin glomm —
Gut, daß ich dennoch nicht aufschrie.

Denn nun gellt dir die Stimme im Ohr,
die mich wild vor sich herstieß.
Und der mich peitschte, der Regen,
meißelt dir jetzt einen Mund,
der spricht, wenn die Sterne schrumpfen,
der schwillt, wenn die Himmel verebben.

Добре, що я пролетів над тобою.
Добре, що я собі теж зазвучав, коли небо стікало
у тебе з очей.
Добре, що я розгледів, чия то зоря в нім палала —
Добре, що я усе-таки не закричав.

Тому, що й нині лунає у вусі той голос,
який відштовхнув мене люто.
І дощ, який мене бичував,
висікає тепер твої уста,
він мовить, коли стискаються зорі,
він набухає, коли небеса затухають.

Zu zweien schwimmen die Toten,
zu zweien, umflossen von Wein.
Im Wein, den sie über dich gössen,
schwimmen die Toten zu zwein.

Sie flochten ihr Haar sich zu Matten,
sie wohnen einander bei.
Du wirf deinen Würfel noch einmal
und tauch in ein Auge der Zwei.

Удвох пропливають мертві,
удвох, через винний льох.
У вині, над тобою узлитим,
пропливають мертві удвох.

Сплівши з волосся мати,
обживають їх, мов чертог.
Кинь ще раз угору свій жереб
й занурся в око обох.

Lange vor Abend
kehrt bei dir ein, der den Gruß getauscht mit dem Dunkel.
Lange vor Tag
wacht er auf
und facht, eh er geht, einen Schlaf an,
einen Schlaf, durchklungen von Schritten:
du hörst ihn die Fernen durchmessen
und wirfst deine Seele dorthin.