Пауль Целан - Від порога до порога

Immer dies Aug, dessen Blick
die eine, die Pappel umspinnt.

Завжди та сама тополя
скраєчку думки.
Завжди той палець, що бовваніє
на прузі.

Вже звіддалік
борозна вагається в смерку.
Але хмарина:
вона таки плине.

Завжди це око.
Завжди це око, повіку якого
ти розкриваєш при світлі
її опущених долу братів і сестер.
Завжди це око.

Завжди це око, чий позір
обсотує цю одиноку тополю.

Feigengenährt sei das Herz,
darin sich die Stunde besinnt
auf das Mandelauge des Toten.
Feigengenährt.

Schroff, im Anhauch des Meers,
die gescheiterte
Stirne,
die Klippenschwester.

Und um dein Weißhaar vermehrt
das Vlies
der sömmernden Wolke.

Хай смоквами живиться серце,
в якому година
пам’ятає мигдалеве око мертвого.
Хай смоквами живиться.

Стрімчак, під подихом моря,
розтрощена
сяйність чола,
посестра рифу.

І примножене твоїм білявим волоссям
руно
олітненої хмарини.

Nächtlich geschürzt
die Lippen der Blumen,
gekreuzt und verschränkt
die Schäfte der Fichten,
ergraut das Moos, erschüttert der Stein,
erwacht zum unendlichen Fluge
die Dohlen über dem Gletscher:

dies ist die Gegend, wo
rasten, die wir ereilt:

sie werden die Stunde nicht nennen,
die Flocken nicht zählen,
den Wassern nicht folgen ans Wehr.

Sie stehen getrennt in der Welt,
in jeglicher bei seiner Nacht,
in jeglicher bei seinem Tode,
unwirsch, barhaupt, bereift
von Nahem und Fernem.

Sie tragen die Schuld ab, die ihren Ursprung beseelte,
sie tragen sie ab an ein Wort,
das zu Unrecht besteht, wie der Sommer.

Ein Wort — du weißt:
eine Leiche.

Laß uns sie waschen,
laß uns sie kämmen,
laß uns ihr Aug
himmelwärts wenden.

По-нічному надуті
губи квіток,
переплетені й схрещені
стовбури сосен,
посивілий мох, підважений камінь,
готові в безмежний політ
галки над глетчером:

це місцина, у якій
ми спочинем, квапливі:

вони не назвуть нам годину,
не полічать сніжинки,
не поринуть з водою до греблі.

Вони стоять собі порізно в світі,
кожен з них зі своєю ніччю,
кожен з них зі своєю смертю,
непривітні, простоволосі, вкриті інеєм
далекого й близького.

Вони сплачують борг, який надихав їх коріння,
вони його сплачують слову,
що існує намарне, мов літо.

Те слово — ти знаєш:
мертвяк.

Дай нам помити його,
дай нам його причесати,
дай нам око його
звернути до неба.

Dies ist das Auge der Zeit:
es blickt scheel
unter siebenfarbener Braue.
Sein Lid wird von Feuern gewaschen,
seine Träne ist Dampf.

Der blinde Stern fliegt es an
und zerschmilzt an der heißeren Wimper:
es wird warm in der Welt,
und die Toten
knospen und blühen.

Ось воно, око часу:
воно дивиться скоса
з-під брови семибарвної.
Повіку полоще вогонь,
випаровується сльоза.

Сліпа зірка влітає до нього
й розтає на гарячій вії:
тепло стає на світі,
і мертві
брунькують і розквітають.

Flügelnacht, weither gekommen und
für immer gespannt
über Kreide und Kalk.
Kiesel, abgrundhin rollend.
Schnee. Und mehr noch des Weißen.

Unsichtbar,
was braun schien,
gedankenfarben und wild
überwuchert von Worten.

Kalk ist und Kreide.
Und Kiesel.
Schnee. Und mehr noch des Weißen.

Du, du selbst:
in das fremde
Auge gebettet, das dies
überblickt.

Окрилена ніч, що прийшла звіддалік, і тепер
назавжди напнута
понад крейдою і вапняком.
Галька, що котиться у бездоння.
Сніг. І білини щораз більше.

Незриме,
що виглядало бурим,
з усіма кольорами думок, буйно
заросле словами.

Вапняк і крейда.
І галька.
Сніг. І білини щораз більше.

Ти, ти сам:
умостившись
в чужому оці,
яке все це споглядає.

Welchen der Steine du hebst —
du entblößt,
die des Schutzes der Steine bedürfen:
nackt,
erneuern sie nun die Verflechtung.

Welchen der Bäume du fällst —
du zimmerst
die Bettstatt, darauf
die Seelen sich abermals stauen,
als schütterte nicht
auch dieser
Äon.

Welches der Worte du sprichst —
du dankst
dem Verderben.

Який камінь ти б не підняв —
ти відкриєш,
тих, кому захистком стало каміння:
оголені,
вони знову сплетуться докупи.