Пауль Целан - Від порога до порога

Вимов і ти,
вимов останнім,
вимов і ти своє слово.

Вимов —
однак невіддільно Ні від Так.
Дай слову своєму глибшого змісту:
дай йому тіні.

Дай йому вдосталь тіні,
дай йому стільки,
як би вділив її довкола себе
поміж північчю, полуднем, ніччю.

Озирнися:
дивись, як навколо усе оживає —
При смерті! Все оживає!
Істинно мовить, хто мовить тінно.

Але маліє те місце, де ти стоїш:
куди ж тепер тіннонагому, куди?
Вставай. І навпомацки йди.
Ти станеш тендітнішим і непримітнішим, тоншим!
Тонким, наче линва,
якою воліє ковзнути зоря:
щоб долом плинути, долом,
де прагне вона мерехтіти: у брижах
мандруючих слів.

Im Meer gereift ist der Mund,
dessen Worte der Abend hier nachspricht
im Angesicht seiner Länder.
Murmelnd spricht er sie nach,
mit zeitroten Lippen.

Mund, gezeitigt vom Meer,
vom Meer, wo der Thun schwamm
im Glanze,
der menschenher strahlt.

Silber des Thuns, den der Strahl traf,
Spiegelsilber des Thuns:
aufscheint den Augen
die zweite, die wandernde Glorie
der Stirnen.

Silber und Silber.
Doppelsilber der Tiefe

Rudre die Kähne dorthin,
Bruder.
Wirf deine Netze danach,
Bruder.

Zieh es herauf,
wirf es uns in die Häuser,
wirf es uns auf die Tische,
wirf es uns auf die Teller —

Sieh, unsre Lippen schwellen,
zeitrot auch sie wie der Abend,
murmelnd auch sie —
und der Mund aus dem Meer
taucht schon empor
zum unendlichen Kusse.

В лоні моря дозріли уста,
чиє слово проказує вечір
при вигляді рідних сторін.
Мурмотливо прокаже він їх,
пломінкими від часу губами.

Уста, що зрощені морем,
морем, де плавав тунець
у блиску,
що сяє людям навстріч.

Срібло тунця, яке промінь діткнув,
дзеркальне срібло тунця:
очам твоїм зблисне
новий, мандрівний ореол
їхніх чол.

Срібло і срібло.
Подвійне срібло глибин.

Веслуй-но свій човен туди,
мій брате.
Кинь свого невода там,
мій брате.

Підтягни його вгору,
кинь його нам на будинки,
кинь його нам на столи,
кинь його нам на тарелі —

Глянь, наші губи набухли,
пломенисті від часу, як вечір,
вони також мурмочуть —
і уста уже виринають
з хвилі морської
для безкінечного поцілунку.

An die Kette gelegt
zwischen Gold und Vergessen:
die Nacht.
Beide griffen nach ihr.
Beide ließ sie gewähren.

Lege,
lege auch du jetzt dorthin, was herauf —
dämmern will neben den Tagen:
das sternüberflogene Wort,
das meerübergossne.

Jedem das Wort.
Jedem das Wort, das ihm sang,
als die Meute ihn hinterrücks anfiel —
Jedem das Wort, das ihm sang und erstarrte.

Ihr, der Nacht,
das sternüberflogne, das meerübergossne,
ihr das erschwiegne,
dem das Blut nicht gerann, als der Giftzahn
die Silben durchstieß.

Ihr das erschwiegene Wort.

Wider die ändern, die bald,
die umhurt von den Schinderohren,
auch Zeit und Zeiten erklimmen,
zeugt es zuletzt,
zuletzt, wenn nur Ketten erklingen,
zeugt es von ihr, die dort liegt
zwischen Gold und Vergessen,
beiden verschwistert von je —

Denn wo
dämmerts denn, sag, als bei ihr,
die im Stromgebiet ihrer Träne
tauchenden Sonnen die Saat zeigt
aber und abermals?

Ланцюгами припнута
поміж золотом і забуттям:
ніч.
Обоє ловили її.
Обом вона це дозволяла.

Припри,
припни-но і ти нині все, що так горньо
воліє світати поряд із днями:
цяцьковане зорями слово,
морем умите.

Кожному слово.
Кожному слово, яке для нього співало,
коли зграя хортів ззаду напала на нього —
Кожному слово, яке для нього співало і скам’яніло.

Їй же, ночі,
цяцьковане зорями, морем умите,
їй, замовчане,
що йому кров не спеклася на рані, коли отруйливий зуб
прокусив ті склади.

Їй замовчане слово.

Супроти інших, котрі небавом,
знаджені гицлями,
осідлають час і часи,
свідчить це наостанок,
наостанок, коли задзвенять ланцюги,
свідчить про неї, котра там лежить
поміж золотом і забуттям,
здавна зріднена з обома —

Бо де ж
іще засвітає, скажи, як не в неї,
яка в руслі своєї сльози
покаже згасаючим сонцям посів
раз і вдруге?

Sie herbsten den Wein ihrer Augen,
sie keltern alles Geweinte, auch dieses:
so will es die Nacht,
die Nacht, an die sie gelehnt sind, die Mauer,
so forderts der Stein,
der Stein, über den ihr Krückstock dahinspricht
ins Schweigen der Antwort —
ihr Krückstock, der einmal,
einmal im Herbst,
wenn das Jahr zum Tod schwillt, als Traube,
der einmal durchs Stumme hindurchspricht, hinab
in den Schacht des Erdachten.