Пауль Целан - Від порога до порога

І та розкіш, яку ти полола, й волосся,
що ти його полеш:
який гребінець
спроможний його розчесати, твоє розкішне волосся?
Який гребінець
у чиїй руці?

І каміння, яке ти складала,
яке ти складала докупи:
куди воно кидає тіні,
і як задалеко?

І той вітер, який понад всім цим нуртує,
і той вітер:
чи він вхопить одну з оцих тіней,
чи примірить її до тебе?

Waldig, von Hirschen georgelt,
umdrängt die Welt nun das Wort,
das auf den Lippen dir säumt,
durchglüht von gefristetem Sommer.

Sie hebt es hinweg und du folgst ihm,
du folgst ihm und strauchelst — du spürst,
wie ein Wind, dem du lange vertrautest,
dir den Arm ums Heidekraut biegt:

wer schlafher kam
und schlafhin sich wandte,
darf das Verwunschene wiegen.

Du wiegst es hinab zu den Wassern,
darin sich der Eisvogel spiegelt,
nahe am Nirgends der Nester.

Du wiegst es hinab durch die Schneise,
die tief in der Baumglut nach Schnee giert,
du wiegst es hinüber zum Wort,
das dort nennt, was schon weiß ist an dir.

Лісисто, з оленевим сурмлінням,
обступає світ моє слово,
що снується тобі край уст,
пропалене відтермінованим літом.

Він відкладе його вбік, і ти підеш за ним,
ти підеш за ним спотикаючись — ти відчуваєш,
як вітер, якому ти так довіряв,
покладе тобі руку на вереск:

той, хто вийшов зі сну
й повернувся у сон,
сміє гойдати чари.

Ти їх розгойдуєш низом аж до води,
в якій віддзеркалений водомороз,
поблизу Ніде своїх гнізд.

Ти їх низько розгойдуєш крізь замасковане листям сильце,
що в паланні дерев відчуває жагу за снігом,
ти їх розгойдуєш аж до останнього слова,
яке врешті назве, що в тобі вже біліє.

Abend der Worte — Rutengänger im Stillen!
Ein Schritt und noch einer,
ein dritter, des Spur
dein Schatten nicht tilgt:

die Narbe der Zeit
tut sich auf
und setzt das Land unter Blut —
Die Doggen der Wortnacht, die Doggen
schlagen nun an
mitten in dir:
sie feiern den wilderen Durst,
den wilderen Hunger…

Ein letzter Mond springt dir bei:
einen langen silbernen Knochen
— nackt wie der Weg, den du kamst —
wirft er unter die Meute,
doch rettets dich nicht:
der Strahl, den du wecktest,
schäumt näher heran,
und obenauf schwimmt eine Frucht,
in die du vor Jahren gebissen.

Вечір слів — лозошукач у безмовній тиші!
Крок, іще крок,
і третій, чий слід
твоя тінь не загасить:

рана часу
відкривається
й заливає місцину кров’ю —
Доги словесної ночі, доги
гавкають
у тобі:
вони святкують нестримнішу спрагу,
нестримніший голод…

Останній місячний лик прийде тобі на підмогу:
довгу сріблясту кістку
— обгризену, наче шлях, яким ти прийшов —
він кине всередину зграї,
але це тебе не врятує:
промінь, який ти збудив,
шумує все ближче й ближче,
і на поверхню спливає достиглий плід,
тобою надкушений вже віддавна.

Neben mir lebst du, gleich mir:
als ein Stein
in der eingesunkenen Wange der Nacht.

O diese Halde, Geliebte,
wo wir pausenlos rollen,
wir Steine,
von Rinnsal zu Rinnsal.
Runder von Mal zu Mal.
Ähnlicher. Fremder.

O dieses trunkene Aug,
das hier umherirrt wie wir
und uns zuweilen
staunend in eins schaut.

Ти живеш обіч мене, схожий до мене:
наче камінь,
у ночі запалій щоці.

О цей схилок, кохана,
з якого ми скочуємось невпинно,
мов каміння,
з рівчака у рівчак.
Щоразу кругліші.
Однаковіші. Чужіші.

О це захмелене око,
що, як ми, блукає довкола
й часом
здивовано зирить на нас.

Und du, auch du —
verpuppt.
Wie alles Nachtgewiegte.

Dies Flattern, Flügeln rings:
ich hörs — ich seh es nicht!

Und du,
wie alles Tagenthobene:
verpuppt.

Und Augen, die dich suchen.
Und mein Aug darunter.

Ein Blick:
ein Faden mehr, der dich umspinnt.

Dies späte, späte Licht.
Ich weiß: die Fäden glänzen.

І ти, ти також —
наче лялечка.
Як усе, заколисане ніччю.

Це пурхання, це лопотіння довкола:
я чую його — я не бачу!

І ти,
як і все, забране в дня:
наче лялечка.

І очі, які шукають тебе.
І моє око посеред них.

Погляд:
ще одна нитка, яка тебе оплітає.

Це пізнє, пізнє сяйво.
Я знаю: ті ниті світяться блиском.

Immer die eine, die Pappel
am Saum des Gedankens.
Immer der Finger, der aufragt
am Rain.

Weit schon davor
zögert die Furche im Abend.\
Aber die Wolke:
sie zieht.

Immer das Aug.
Immer das Aug, dessen Lid
du aufschlägst beim Schein
seines gesenkten Geschwisters.
Immer dies Aug.