Пауль Целан - Від порога до порога

Зі щирого золота, так,
як ти мене наставляла, мамо,
зробив я свічник, із нього
вона мені горньо темніє
серед розбитих на друзки годин:
донька
твого небуття.

Тендітна в поставі,
тоненька, мигдалеока тінь,
уста і лоно
обтанцьовані тихим дрімотливим звіром,
вона вислизає із золотого полону,
підноситься вгору
до тімені нашого Нині.

Із ніччю завішеними
устами
я промовляю благословення:

В ім’я Трьох,
що змагаються поміж собою, допоки
не зануриться небо в могилу своїх почувань,
в ім’я Трьох, перстені яких
блищать на моїй руці, щойно я
розчісую гриви дерев у безодні,
щоби глибінь наповнилась шумом рясніших потоків,
в ім’я першого з Трьох,
який заволав,
коли йому випало жити там, де перед ним
побувало вже слово,
в ім’я другого, що дивився й ридав,
в ім’я третього, що громадить
посередині біле каміння, —
я звільняю тебе
від гучного «Амінь», яке оглушує нас,
від холодного сяйва його облямівки,
там, де воно заходить у море, високе, як вежа,
там, де сива голубка
клює імена
посейбіч й потойбіч вмирання:
Ти будеш, ти будеш, ти будеш
дитиною мертвої,
яку принесли у жертву впертому «Ні» моєї тужби,
яку заручили з прірвою часу,
до якої мене привело материнське слово,
щоб хоч єдиний раз
затремтіла рука,
яка знову і знову хапає мене за серце!

Mit wechselndem Schlüssel
schließt du das Haus auf, darin
der Schnee des Verschwiegenen treibt.
Je nach dem Blut, das dir quillt
aus Aug oder Mund oder Ohr,
wechselt dein Schlüssel.

Wechselt dein Schlüssel, wechselt das Wort,
das treiben darf mit den Flocken.
Je nach dem Wind, der dich fortstößt,
ballt um das Wort sich der Schnee.

Мінливим ключем
ти дім відчиняєш, в якому
все заметено снігом мовчання.
Залежно від крові, що капає в тебе
з ока, рота чи вуха,
міняється ключ твій.

Міняється ключ твій, міняється слово,
що зі сніжинками разом кружляє.
Залежно від вітру, який жене тебе далі й далі,
навкруг слова тужавіє сніг.

Hier — das meint hier, wo die Kirschblüte schwärzer sein will
als dort.
Hier — das meint diese Hand, die ihr hilft,
es zu sein.
Hier — das meint jenes Schiff,
auf dem ich den Sandstrom heraufkam:

vertäut
liegt es im Schlaf, den du streutest.

Hier — das meint einen Mann, den ich kenne:
seine Schläfe ist weiß,
wie die Glut, die er löschte.
Er warf mir sein Glas an die Stirn
und kam,
als ein Jahr herum war,
die Narbe zu küssen.
Er sprach den Fluch und den Segen
und sprach nicht wieder seither.

Hier — das meint diese Stadt,
die von dir und der Wolke regiert wird,
von ihren Abenden her.

Тут — значить тут, де вишневе суцвіття чорніше,
ніж там.
Тут — значить ось ця рука, що його спонукає
лишатись таким.
Тут — значить той корабель,
на якім я заплив у піщаний потік:

причалений,
бачить він сон, який ти розсіяв.

Тут — значить той чоловік, якого я знаю,
його скроні біліють,
наче жар, погашений ним.
Він жбурнув мені келих в чоло
і вернувсь,
коли рік проминув —
до рубця припасти устами.
Він лише проказав прокляття й благословення
і знову відтоді замовк.

Тут — значить місто оце,
де володарі — ти і хмарина —
на вечірніх своїх престолах.

Kerze bei Kerze, Schimmer bei Schimmer, Schein bei Schein.

Und dies hier, darunter: ein Aug,
ungepaart und geschlossen,
das Späte bewimpernd, das anbrach,
ohne der Abend zu sein.

Davor das Fremde, des Cast du hier bist:
die lichtlose Distel,
mit der das Dunkel die Seinen bedenkt,
aus der Ferne,
um unvergessen zu bleiben.

Und dies noch, verschollen im Tauben:
der Mund,
versteint und verbissen in Steine,
angerufen vom Meer,
das sein Eis die Jahre hinanwälzt.

Свічка до свічки, вогник до вогника, світло до світла.

Це тут, а під ним: чиєсь око,
без пари й заплющене,
оторочене віями пізньої миті, котра настала,
не будучи вечором.

Перед ним чуже, у якого ти гість:
похмуре будяччя,
з яким морок пригадує кревних,
здалеку,
щоб лишитися незабутнім.

І ще щось, безвісти зникле в глухому:
уста,
скам’янілі, що вгризлись в каміння,
покликані морем,
чия крига вальцює літа.

Und das schöne, das du rauftest, und das Haar,
das du raufst:
welcher Kamm
kämmt es wieder glatt, das schöne Haar?
Welcher Kamm
in wessen Hand?

Und die Steine, die du häuftest,
die du häufst:
wohin werfen sie die Schatten,
und wie weit?

Und der Wind, der drüber hinstreicht,
und der Wind:
rafft er dieser Schatten einen,
mißt er ihn dir zu?