Пауль Целан - Нічийна троянда

У Бресті [41] Брест — портове місто у французькій Бретані, найзахідніший пункт Європи. Під час Другої світової війни слугувало військовою базою для німецьких підводних човнів, внаслідок чого було піддане жорстокому бомбардуванню. Назва співзвучна з радянським містом Брест-Литовськом, яке також зазнало численних руйнувань. У серпні 1961 р. Целан з дружиною Жизель та сином Еріком відвідали у Бресті циркову виставу. , де крізь пломіння,
Тигри стрибали — там
я почув твою пісню, о тління,
я побачив тебе, Мандельштам.

Небо над рейдом цілюще,
мева пірнає в єдваб.
Тлінне співало і суще —
Канонерко моя, «Баобаб».

Забутим російським словом
я привітав триколор.
Втрата віднині — обнова,
серце — надійний затвор.

Hasenfell-Himmel. Noch immer
schreibt eine deutliche Schwinge.

Auch ich, erinnere dich,
Staub-
farbene, kam
als ein Kranich.

Небо — заяче хутро. Все ще
черкає чиєсь виразне крило.

Я також, згадай-но,
пилюго-
барвна, прилетів сюди
журавлем.

Du Tausendgüldenkraut-Sternchen,
du Erle, du Buche, du Farn:
mit euch Nahen geh ich ins Ferne, —
Wir gehen dir, Heimat, ins Garn.

Schwarz hängt die Kirschlorbeertraube
beim bärtigen Palmenschaft.
Ich liebe, ich hoffe, ich glaube , —
die kleine Steindattel klafft.

Ein Spruch spricht — zu wem? Zu sich selber:
Servir Dieu est régner , — ich kann
ihn lesen, ich kann, es wird heller,
fort aus Kannitverstan.

Злототисячнику зірчастий,
Вільх і буків, чар-зілля сон,
з вами, близькими, хочу впасти
в твій, вітчизно, п'янкий полон.

Лавровишня шаріє порфіром,
Пальма тихо снує прядінь.
Я люблю, я надіюсь, я вірю , [43] Я люблю, я надіюсь, я вірю — тріада кардинальських чеснот у католицизмі, що ієрархічно структурована в такому порядку: віра, надія, любов. Вже Гайне, який часто висміював її як символ реставраційної ідеології, вдавався до перестановки цих складників. —
Зяє мушля у височінь.

Вислів мовить — до кого? До себе:
Servir Dieu est régner [44] Servir Dieu est régner (франц. «служити Господу значить панувати») — девіз бретонської дворянської родини Керморван, що висічений на кам'яних гербах фасаду замку й приналежної до нього каплиці. — між альтан
я читаю це, й сяйно у небі,
геть із Kannitverstan. [45] Kannitverstan — в оповіданні німецького письменника Йоганна Петера Гебеля, яке він запозичив у французького мандрівника графа де Кюстіна, розповідається про пригоду, яка трапилася з одним чужинцем в Амстердамі, коли той, не знаючи голландської мови, на свої поставлені німецькою запитання, кому належить цей чудовий дім, цей багато споряджений корабель і кого це саме проводжають на цвинтар, отримував одну й ту ж відповідь: Kannitverstan («не розумію»), яку він витлумачив як ім'я дуже багатої і впливової людини. Непорозуміння, засноване на незнанні мови, перетворюється тут на чинник пізнання тлінності земного буття.

Ich habe Bambus geschnitten:
für dich, mein Sohn.
Ich habe gelebt.

Diese morgen fort-
getragene Hütte, sie
steht.

Ich habe nicht mitgebaut: du
weißt nicht, in was für
Gefäße ich den
Sand um mich her tat, vor Jahren, auf
Geheiß und Gebot. Der deine
kommt aus dem Freien — er bleibt
frei.

Das Rohr, das hier Fuß fasst, morgen
steht es noch immer, wohin dich
die Seele auch hinspielt im Un-
gebundnen.

Я різав бамбук:
для тебе, мій сину.
Я жив.

Ця хатина, що завтра
буде знесена, ще
стоїть.

Я не зводив її разом з іншими: ти
не знаєш, в які
глиняні глеки
я збирав кругом себе пісок, давно, за
наказом і повелінням. Твій
прибуває із вільних просторів — він залишається
вільним.

Тростина, яка прижилася отут, вона
стоятиме й завтра, куди б
душа не зманила тебе в не-
стриноженім.

Keine im Licht der Wort-
Vigilie erwanderte
Hand.

Doch du, Erschlafene, immer
sprachwahr in jeder
der Pausen:
für
wieviel Vonsammengeschiedenes
rüstest du's wieder zur Fahrt:
das Bett
Gedächtnis!

Fühlst du, wir liegen
weiß von Tausend-
farbenem, Tausend-
mündigem vor
Zeitwind, Hauchjahr, Herz-Nie.