Павел Коробчук - Кайфологія

я питаю тебе, я тебе запитую:
якщо я живу, значить, це комусь потрібно, правда?
отже, рівень потрібності переважає?

може, комусь необхідна моя нирка і тому він не хоче, щоб я помирав,
поки її для нього не виріжуть лікарі?
може, хтось хоче вкрасти мої перстні чи сережки,
але ж грабіжник не хоче моєї смерті.
може, хтось хоче привласнити мою смерть, як сережку чи нирку?

бідна чорноморська риба, як бідна африканська шкіра,
на світ часто народжуєшся так, ніби ти вже
померла, а тебе навіть нікому похоронити.
плачеш. і отямлюєшся тільки у своїх сльозах,
вони стають єдиним доступним способом.

хтось розуміє себе в подорожах,
і часто через подорожі розуміє, що квартира, яку ти винаймав –
найкраща подорож,
хтось знаходить себе у книжках –
іноді навіть у своїх,
а от бідна чорноморська риба – у чому, крім сліз?
ось уже скільки ти наплакала чорних, як море,
гірких, як риб’ячі очі на смак.

життя визначається тим, що ти вважаєш за потрібне дізнатися про життя,
тим, скільки смертей ти відклала на потім, а скільки не відклала,
тим, як глибоко ти заглиблювалася у води Чорного, як нафта.

я питаю тебе, я тебе запитую:
якщо я доживу до того часу, коли мені нікого буде хоронити,
то кому в ті хвилини буду потрібен я?

суспільство – це гурток анонімних любителів дежав’ю.
люди загалом народжуються і помирають там, де й живуть.

тут же розміщено їхнє пекло і рай. Бог збирає людей, як марки,
Бог вкладає у голову кожного, якщо не ринкову біржу, то гіпермаркет.

мусиш змирятися із суспільством, як зі власним поганим зором.
дехто спивається тільки для того, щоб не звучати хором.

людське оточення бере мене в оточення, я ніби пес на швидкісній трасі.
мій насміх над натовпом – це захисна необхідність, а не прикраса.

виживає не найсильніший, а той, чиє мислення ліпше вписується у систему.
той, хто завжди отримує найвищу оцінку за твори на задану тему.

а в інших розривається серце, для них життя нецікаве, як національне телебачення.
Бог замінює свіжими марками марки втрачені.

тобі подобається впасти і покотитися від своїх слів
слова важливі коли вони імена або коли за них треба відповідати
слова потрібно виховувати але як можна відповідати за повнолітні слова
тому від слів часто відмовляються підкидають у притулки
бездітні будуть доглядати їх з небаченою любов’ю
і виховувати в них свої улюблені терміни і поняття

листи зазвичай помирають не дійшовши
до потрібної точки кипіння
голоси засихають тверднуть як шкуринка хліба не вклавшись
у вуста
і обличчя вигинається як змія
прохромлена шприцом з кількома кубами неперекладної мовчанки

шкіра мертвих і шкіра живих відгукується але на різні імена
інакше відгукується шкіра тієї шизофренічки що підсіла до мене в метро
рукою вона гладила повітря і я прочитав
що у повітря є волосся і плечі
що у повітря є терміни і поняття
що у повітря є родинні зв’язки зі словами адже ми дихаємо

шизофренічка: присутня тільки під своєю мовчазною шкірою
тільки до себе як до Бога вона промовляє себе і своє ім’я
і повторює його ніби перебирає вервицю зі своїми іменами
кожне з яких протискається за лінію горизонту
як у двері вагона з написом «Не притулятися»
і ландшафт зрушує з місця
не оголошуючи наступної станції

я хотів відгукнутися але не знав імені шкіри шизофренічної дівчини
мені не вистачає імен тому я всиновлюю підкинутих
мені не вистачає імені тому бережу кожне підкинуте

з часом звикаєш з боку сприймати розвиток гри,
не відриваючи погляду від перспектив і порад.
якщо всевишні брокери не починають за тебе торги,
це зовсім не значить, що ти не із вищих пород.

всьому свій час – промовляють зруйновані нирки, провидці й статисти.
простір триває зліва направо, ніби письмо.
щоразу пригадую, щойно лишаєш мене поміж стегнами міста,
що ми серед цього письма у нікуди собі висимо.

наші тіла витриваліші за більшість проявів смерті.
тикаю їй свій середній палець – це виліковує нежить.
хтось регулярно зшиває дірки на моєму светрі,
хтось із всевишніх брокерів пильно за мною стежить.