Павел Коробчук - Кайфологія

тут мене нема,
я відсутній десь.
тихе імено
стерли племена
з наддніпрянських плес.

доторкнись плеча,
рукава ріки.
я гукав, кричав,
не знайшов прочан –
їх клюють круки.

адже той, хто мав
рай хоча б на мить,
той не буде мавр
і не знав примар,
а спокійно спить.

прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,
я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей –
любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш
без жодних дверей.

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.
у нього безкінечна кількість таких, як ти.
свої побажання можеш вписати у книгу скарг
і піти.

час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі,
або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки.
те, як ти житимеш далі,
залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.

час це єдиний засіб минати.
ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон.
кожен іноді входить в депресію, ніби в кімнату
з одними дверима – на балкон.

час постійно кричить, але це крик немовляти.
час це ріка, якій ти змінюєш памперси, мов немовляті.
я би хотів проживати кожного і тебе промовляти,
але ми не святі охопити усе. ми не на святі.

час закладається в тіло з зачаттям. час це внутрішній орган.
кожен із нас терорист-смертник – будь-чия смерть ушкоджує ближніх.
я споглядаю твої еротичні вигини з відчуттям боргу
і почуваюся зайвим, точніше – колишнім.

але, покидаючи ліжко, в якому ти спатимеш далі,
і виходячи із високого, як багатоповерхівка, кохання, на дорогу,
я обіцяю нам повернутися, хоча деякий час ночуватиму на вокзалі
для усвідомлення нашої святості. для перестороги.

я довго думав, і думаю, що досі думаю,
і вирішив, виходячи з себе опівночі, щоб зловити таксі додому,
що не я володію інформацією, а вона – мною.

я найбільше боюся думати про інформацію,
бо її треба думати одразу всю, з нею спокійно не поговориш віч-на-віч.
оскільки інформація і Бог невичерпні, то вони – одне ціле.
«гроші – теж невичерпні» – додав таксист і запитав, куди їхати.

повітря наповнене крупинками теологічної камасутри,
простір вибухає в неочікуваних місцях, ніби терорист-смертник,
і час зупиняється, ошелешений, як людина на рейках перед поїздом,
не знаючи, куди кинутися – ліворуч?!, праворуч?!

отак і я сидів на задньому сидінні, усвідомивши,
наскільки інформація заволоділа мною і ззаду, і спереду,
затисла мою голову, як збуджена жінка між стегнами,
в’їлася в мою кров, як наркотик, вимагаючи щобільшої дози.

інформація у моїй крові настільки, що я знаю усі її складники –
плазма, лейкоцити, тромбоцити тощо.
наша кров перестає бути кров’ю – вона подрібнюється на частини,
так, ніби віра у Бога стає, скажімо, католицизмом чи баптизмом,
ніби в людині роз’єднуються дитинство і старість,
ніби світ – це тільки труп у лабораторії для студентів-медиків.

отак сидів я в одному авто з таксистом,
неспроможний ні назвати своєї адреси,
ні вийти з автомобіля.

життя – невситима пропаща оргія.
алкоголь з тобою водить хороводи.
як би тебе не заперечувала теорія –
практика тебе доводить.

іноді доводить до ручки, якою пишеш.
це проби пера. це спроби суїцидальні.
іноді смерть від непрухи смачніша, ніж пригорща вишень.
виходиш насичений, хоч і не ситий, з їдальні.

у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон.
Віктор Ющенко змінює стать.
як би не грався Бог у модний фасон –
усі – адмірали, адмірають і будуть адмірать.

життя хвилясте – за айраном айран.
здоров’я не додаси жодною позикою.
ці думки я на пенсії прикладатиму до ран
і почуватимусь, як в Кінг-Конга за пазухою.

нещодавно я повернувся з війська але відчуваю
що ніколи не зможу звідти повернутися

спогади з’являються раптово як позачергові наряди від лейтенанта
який вважав що обличчя не мусить відрізнятися від коліна
він казав: «із жінок ще можуть вийти люди або хоча б одна
а що з тебе? ми тобі покажемо більше поезії ніж ти фізично зможеш написати
тобто витримати»