Павел Коробчук - Кайфологія

я оминаю сходами цього чоловіка з глибокими тріщинами на корі
і думаю, що все, чим я можу підтримати його спосіб осмислення життя,
навіть якщо це не він так мислить життя, а воно – його,
це винести йому хліба, щоб подовжити його зимовий продовольчий запас,
і подарувати диск із музикою, скажімо, Шонберга.

я переконаний – йому є чим слухати подарунки.

смуток – це довгі порожні прилавки в небазарний день.
у кінці ряду стоїть барига і продає ордени та медалі.
у вихорі шелестить сміття, новий рядок не йде.
моделі світобудови руйнуються, забігайлівка стоїть трохи далі.

мудрагелі кричали – під лежачого хлопця жінка не потече.
ти забував – і брав жінок усі п’ятнадцять хвилин своєї слави.
тепер пишеш рядки на пісковому березі моря сухим патичком,
начепивши на светр куплені у бариги медалі з мідного сплаву.

ми починалися з травою, продовжувалися зі спиртними напоями,
але як нам закінчитись? де наш Бобруйськ чи Париж?
ми стріляли у натовп, але, вочевидячки, холостими набоями.
натовп розбігся. ти тишу таку – не поруш.

в туалет львівської «Пузатої хати» заходить п’ятеро.
у чоловічу кабінку, з однією метою, зі спільною валгалою в голові.
з’являється фен, той, яким сушать не волосся, а голову.
даремно їх п’ятьох матері народили з ніздрями.
тут може бути місце для реклами вашого наркотика.

і вже вийшовши з «Пузатої хати», одна із п’ятьох показує іншому краплі на щоці.
інший заспокійливо каже: «не бійся. це не дощ і не сльози. це – кондиціонер».

функція поезії – забивати,
і забивати, по можливості, цвяхи.
а потім забивати на те, на що вже забив –
з аеробіки перейти на колекціонування кактусів,
з кактусів – на холотропне бухання,
з холотропного бухання – в Livejounal –
усіх зафрейдити, а потім розфрейдити.
зрештою, забити на це й піти з іншими чотирма в спільну дючку з феном,
як до загальної сільської криниці по воду або за водою,
як до величезної валгали в голові.
у валгалище.

там, де ти залишаєш щось своє – сльози, кактуси, цвяхи, –
ніхто не залишить чогось іншого.
асенізатор лягає спати з Містером Мускулом в руках.
офіціант – з Євангелієм від Меню.
але те, з чим ти лягаєш спати, ще не визначає того, з ким ти прокинешся.
офіціант може прокинутися «Пузатою хатою».
асенізатор – чоловічою туалетною кабінкою.

«а ти прокинешся якщо не сльозою, то кондиціонером –
освіжатимеш повітря, доводитимеш усіх до кондиції», – каже один із п’ятьох іншій з п’ятьох.

і я теж виходжу з «Пузатої хати» і стежу,
як ми минаємо восьмибітну приставку життя і людства,
пенсіонерів з підсвідомістю третього світу,
блондинок, які здійснюють самогубства у свої пізні двадцять два,
підлітків із кризою середньої статі.
наші знання про людей це наші уявлення про людей.
але все, що ти скажеш про них, може бути використане,
особливо якщо ти поет, святий або політик.

і, дивлячись на цих двох із феном, які вийшли з нами,
я собі дозволяю промовчати таке,
навіть якщо ці слова заперечують функцію поезії – забивати,
навіть якщо ці слова будуть використані в суді чи промисловості:
«зараз бережіть те, що збираєтесь досягти згодом».
бо бачу – йому подобаються її щоки і її фен.
з цього може вийти хороша література,
чи, щонайменше, кльовий пост у ЖЖ.

тихий, як океан, дощ починає падати на щоки і всюди,
ніби у хмари вмонтовані сотні тисяч кондиціонерів,
п’ятеро з яких щойно вийшли із «Пузатої хати».

поривчасті, ніби вітер, сни. ночі у поїздах.
душ не припускають жодні математичні розрахунки.
рахуєш до трьох, до пів на п’яту, щоб не поїхав дах.
думки тримаєш розфасовані у пакунки.

життя це перше, про що у тебе ніхто не питав.
тепер ти не питаєш нікого про свою смерть.
поняття «постійність» розуміється як бетонна плита,
до якої тебе прикували. та справжню твердь

зустрічаєш лише після довгих пошуків і перевтілень,
так, ніби вперше виймаєш з вух, як із рани, вату.
в жодних юридичних інстанціях немає відділень,
які би могли позбавити тебе права оживати.